Едмунд Гусерль - Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

Отже, якщо ми всередині передданого нам розмаїття суджень розрізнили очевидні судження, які можна знову відтворити в первинній очевидності, й неочевидні судження, які не дають очевидності, то ще недостатньо з числа очевидних суджень вибрати будь-який приклад, щоби на ньому вивчати виникнення предикативної очевидності з предметної, допредикативної очевидності. Очевидних суджень також стосується протилежність опосередкованості й безпосередності. Опосередковані, наприклад висновок умовиводу, є результатами обґрунтувань, які спираються на безпосереднє пізнання. Вони справді є актуальним пізнанням, якщо весь зв’язок обґрунтування є синтетично цілісною єдністю актуального пізнання. Лише в ньому для обґрунтованого виникає характер актуального, але саме опосередкованого пізнання, так що опосередковане пізнання не може виникнути для себе зі своїм характером пізнання. Висновок може бути очевидним (а це означає тут очевидність істини, а не очевидність чіткості) лише в тому разі, якщо засновки можуть бути і є очевидними. Тому не байдуже, якого ґатунку є очевидні судження, які ми маємо розглянути, якщо ми воліємо простежити фундацію очевидності судження у предметній очевидності. Від опосередкованої очевидності судження, від опосередкованого пізнання немає прямого шляху до предметної очевидності, яка їх фундує, оскільки вона, зі свого боку, фундована в іншому, безпосередньому пізнанні. Перш ніж ми зможемо вивчити форми опосередкованого пізнання й обґрунтувань пізнання, ми, отже, маємо спочатку вивчити форми безпосереднього, простого пізнання, або пізнавальної діяльності. У генезі пізнання, у формуванні утворення пізнання вони є найпервиннішими. Тобто вони є актами, які вже слід здійснити, щоб уможливити опосередковані. І шукати їх слід у простих за своєю формою судженнях, тобто у таких, які за своєю формою, наприклад за формою висновку, не постають як залежні від інших суджень стосовно їх можливого обґрунтування та їхньої очевидності.

Однак недостатньо навіть того, що ми очищуємо форму суджень і повертаємося до безпосередніх суджень. Не кожне судження такої простої форми може в однаковий спосіб слугувати тому, щоб фундувати через нього очевидність судження на предметній очевидності та зрозуміти, що, власне, за проблема постає під назвою предметної очевидності. Вона стосується способу передданості субстратів судження. Але субстратом судження, предметом-про-який може стати все що завгодно, будь-яке щось узагалі; формальний характер логічної аналітики полягає саме в тому, що вона не запитує про матеріальну побудову чогось, що вона розглядає субстрати тільки стосовно категоріальної форми, яку вони дістають у судженні (форми суб’єкта, форми предиката тощо), утім зрештою залишаються невизначеними, символічно позначеними як S , р, що не означає нічого іншого, як порожні місця, що вони довільно наповнюються. Наприклад, форма категоричного судження і прикметникового визначення нічого не говорить про те, чи не містять уже у своєму ядрі суб’єкт судження і предикат судження категоріальної форми; суб’єкт S , зрозумілий як форма, вирізняється однаково як через ще невизначений предмет S , так через « S , яке є а», « S , яке є b» або « S , яке перебуває у зв’язку з Q». Таким чином, і в таких простих формах судження, як « S є р», залишається невизначеність, у якій формалізація термінів через роз’єднання в дійсних судженнях залишає відкритим, чи справді це форми, які безпосередньо спираються на останні субстрати, або вони замість термінів містять уже предмети-про-які, що вони, зі свого боку, самі вже є категоріальними структурами, тобто такими, що вказують на попереднє судження, в якому вони дістали цієї форми. Отже, поняття предмета як чогось узагалі, як можливого субстрату судження взагалі в тій формальній порожності, у якій воно застосовується у формальній логіці, не достатньо для того, щоби на ньому можна було вивчати те, що ми на противагу очевидності судження називаємо предметною очевидністю. Адже такі категоріальні формування, щось атрибутивне, як вони вже можуть міститися у предметі судження, вказують (а як, це слід розглянути пізніше) на попередні судження, у яких цьому предметові цей атрибут був первинно предикативно приписаний, отже, вказують на очевидність, яка сама, зі свого боку, є очевидністю судження. Таким чином, якщо ми воліємо опинитися в царині, у якій можливе щось таке, як предметна очевидність на противагу очевидності судження і як її передумова, то ми маємо серед самих можливих предметів судження, субстратів судження ще розрізнити ті, які самі вже мають осади попередніх суджень з категоріальними формами, й ті, які насправді є первинними субстратами, предмети, які вперше постали в судженні як субстрати, останні субстрати. Лише вони є тим, на чому можна показати, чим є первинна предметна очевидність на противагу очевидності судження.