Едмунд Гусерль - Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

Цей універсальний ґрунт віри у світ є тим, що передбачає кожна практика, як практика життя, так і теоретична практика пізнавання. Буття світу в цілому є самозрозумілістю, яку ніколи не піддають сумніву і яку не здобувають через акти судження, воно, натомість, є передумовою будь-якого судження. Усвідомлення світу – це усвідомлення в модусі достеменності віри, воно не здобуте в акті сенсопокладання, який постає в життєвому зв’язку, в схопленні чогось як тут сущого і навіть не у предикативному екзистенційному судженні. Все це вже передбачає усвідомлення світу в достеменності віри. Якщо я в особливості поля мого сприйняття схоплюю, наприклад у погляді на книжку на столі, деякий об’єкт, то я схоплюю щось суще для мене, яке ще до того було для мене сущим, було «там», «у моєму кабінеті», навіть якщо я ще не був на це спрямований; як і весь цей кабінет, який тепер постає у полі сприйняття, з усіма виокремленими у сприйнятті предметами вже був для мене, разом із невидимою частиною кімнати і її звичними речами, із сенсом «кімната моєї квартири» на знайомій вулиці, вулиці в місці мого проживання тощо. Так все суще, яке нас збуджує, збуджує нас на ґрунті світу, воно дає нам себе як припустимо суще; а пізнавальна діяльність актів судження перевіряє, чи дає воно себе так, як ми це уявляли раніше, чи є воно істинно й істинно так і так сущим. Світ як сущий світ є універсальною пасивною передданістю будь-яких актів судження, будь-якого окремого теоретичного інтересу. І навіть якщо стало дієвому теоретичному інтересу притаманне те, що його, зрештою, спрямовано на пізнання сукупності всього сущого, тобто світу, це все-таки є вже вторинним. Світ як ціле вже завжди пасивно достеменно передданий, і генетично спрямуванню на його пізнання як цілого передує спрямування на пізнання окремого сущого, навіть якщо воно у своєму бутті або так-бутті стає сумнівним і потребує перевірки в пізнавальному акті, або якщо воно у своєму бутті є безсумнівним і потребує заради цілей певної практики ретельнішого розгляду.

Утім те, що кожне схоплення окремого предмета і кожний подальший акт пізнання відбувається на ґрунті світу, означає дещо більше за спрямованість діяльності пізнання на певну царину передданого в пасивній достеменності. Акт пізнання індивідуальних предметів досвіду ніколи не реалізується так, наче вони вперше дані як цілковито невизначені субстрати. Світ завжди вже є для нас таким, в якому пізнання вже реалізоване у багатоманітні способи; і тому безсумнівне те, що немає жодного досвіду в первинно-простому сенсі деякого досвіду речі, в якому ця річ уперше схоплюється і пізнається без «знання» про неї, яке перебільшує те, що при цьому пізнається. Кожний досвід, хоч би що в ньому досвідчувалось у властивому сенсі як таке, що в ньому вбачається, eo ipso необхідно має знання і співзнання про саму цю річ, тобто про такі її властивості, які в ньому ще не вбачаються. Це попереднє знання є невизначеним за змістом або не цілком визначеним, але ніколи не цілковито порожнім, і якщо його б не було, досвід взагалі не був би досвідом тієї самої речі. Кожний досвід має горизонт досвіду; кожний досвід має ядро дійсного і визначеного усвідомлення, має вміст безпосередньо даних визначеностей, проте, поза цим ядром визначеного так-буття, поза власне «саме тут» даним, він має свій горизонт. Це означає, що кожний досвід указує на можливість і мою здатність не лише поступово експлікувати властиво самодане при цьому, а також здобувати в досвіді його нові визначення. Кожний досвід слід розгортати в континуальності й експліцитному зв’язку окремих досвідів, синтетично єдиний як окремий досвід, відкрито нескінченний досвід того самого. Для моїх певних цілей мені може бути досить дійсно пережитого в досвіді, але потім «я не зупиняюся» на тому, що «цього досить». Я можу переконатися в тому, що жодне визначення не є останнім, що насправді пережите в досвіді завжди має нескінченний горизонт можливого досвідного того самого. Цей горизонт у його невизначеності від самого початку є простором можливостей, в якому дедалі ближче визначення у дійсному досвіді обирає певні можливості й відкидає інші.

Так, кожний досвід окремої речі має внутрішній горизонт; і «горизонт» означає при цьому суттєво належну кожному досвіду і невід’ємну від нього індукцію в самому цьому досвіді. Це слово корисне, адже воно (а саме «індукція») вказує на індукцію у звичному сенсі певного способу висновку і на те, що воно, зрештою, за умов прояснення через справжнє розуміння веде до первинної антиципації. На цьому, отже, і має бути побудована справжня «теорія індукції» (що так багато разів і так невдало намагалися зробити). Одначе про це слід сказати тільки мимохідь, оскільки нас обходить тут лише структура горизонту досвіду.