Микола Хвильовий - Досвітні симфонії

Серія «Рідне» заснована у 2020 році

Передмова С. О. Єфремова

Післямова Василія Сонцвіта [В. Л. Поліщука]

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

…Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи зразок, із Миколи Хвильового, – власне в його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хвильовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту («Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки: «Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на перший виступає плян інша сторона робітничого життя, – сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» – цими словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугляний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з найпринаднішими втіхами. Він має навіть претенсію – не зовсім мабуть оправдану – вважати себе за першого робітника з-межи українців:

В імені робітника, колективного «ми», він нову складає заповідь людськості:

І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий новому революційному побутові широкі становить завдання – не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости, краси.

З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий романтик, як і ти» – обертається поет до сонця; він тужить, – він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному – «мертво навкруги… запеклися на залізі уста іржі», завод помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в оцій смерті є «радість нерухомости» – елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий стимул до невгасимого бажання:

Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зневір’я що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-б’ється мряка і шмаття від життя», такого немов би переможного, всюди – «контрреволюція, контрреволюція, контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.

«Не знаю», «не скажу» – як це «непрограмово», але й як разом з тим дійсно по-людському гарно… Іноді цей романтик прирікає на себе міну й пробує писати в модному стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварі… Шив я, шив я», – клясичні зразки модної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними мимоволі спинишся в захваті.

Дуже нерівний ще з Хвильового поет, – може тому, що пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між романтикою й занадто тверезими вимогами життя, між глибоким розумінням справжньої краси та навіяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наївних витівок («м’єї», замість моєї, «м’чі» замість мечі) і одбиваються млявою риторикою.

Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-белетристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком. «Я теж романтик, – признається один із його героїв, – характерно: конаючи. – Але романтика така: