Микола Хвильовий - Досвітні симфонії

…В кімнаті, де висів раніш Олександер II, Ніколай II, а також білий генерал на білому коні, – висять: Ленін, Троцький, Раковський, і манесенький портрет Карла Маркса. Степаниді Львівні сказали, що Маркс – жид, і вона образилась, тому що раніш вона цього не знала й казала всім, що Маркс – з Петербургу! З того часу – не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львівна каже: – Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи і служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.

Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.

Одмінилась декорація, інші висять портрети, але дух той самий лишився, що й за часів Гоголя… І ця зразкова компанія, то вже не одинока леґенда, що гидотне повертає на величне, навіть не окрушини героїчного епосу, – це мікрокосм гидотности, в якому одбився ввесь космос, себто новий лад, що встиг зійти вже на прастарі стежки, безнадійно на них загрузнути, та ще й їх лишив позад себе далеко. Не дурно Хвильовий одне своє оповідання починає промовистою справкою в зоології: «… має сорок чотири зуби, sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, есекська і ще багато: І ще: sus scrjfa: дик, вепер – є в Азії, залишився і в Европі», – і розповідає про «відповідального» (теж технічний термін!) Карла Йвановича й Хаю та про їхній гурт: і вепра не треба, щоб побачити зразок щиро-свинського життя («Свиня»). Не дурно також згадане оповідання «Заулок» кінчається символічним образом, повним глибокого песимізму: «з стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки », а натовп юнаків-комсомольців «з криком і реготом кинувся в туман ». Видко, справді таки по-осінньому вже сіро, туманно і тільки по-аґітаційному бадьоро, коли романтик, мрійник, лірик до сатири береться… А коли вертається до романтики, то з-під пера його виходять такі одчайдушні твори, як згадана вже «Зелена туга» з її настирливим приспівом:

Дійсно – хоч в око стрель, – такий висновок випливає із спостереженнів найталановитішого з пролетарських белетристів, за яким уже йдуть молодші (Ів. Сенченко, О. Копиленко й ін.). Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісти й безнадії та недовідомости акордом.

І проте не песиміст із Хвильового: не дурно в нього так багато веселої синьої фарби розлито. Він повен віри в свій комуністичний ідеал і зовсім не самої но «агітаційної бадьорости». «Я виходжу на новий шлях і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся – і вона горить інакше» («Редактор Карк»). І повен він ще тієї глибоко-совістливої щирости та безбоязности, що тільки у справжніх бувають талантів і люблять правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революція творить новий побут, – каже Хвильовий, – і треба писати революційний побут» («Редактор Карк»). І він пише… Бачить плями, багато бачить плям на тому побуті – зафіксує їх сміливою рукою. Натрапить на щось людське в старих постатях – і з лагідною посмішкою трохи не спочуття змалює вам навіть «шляхетне гніздо» з такими кольоритними в ньому постатями, як «дєдушка» або Василь-коваль з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне гніздо»). І разом гордовита впевненість, що в його оповіданнях «зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо» («Кіт у чоботях»). З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів – і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події – як от «Бараки, що за містом» – іноді просто жахливі. Ось вам:

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

Солонський Яр: яр і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.