Микола Хвильовий - Досвітні симфонії

Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр – природна фортеця.
Солонські острожники казали:
– Є Холодний Яр, а це Солонський Яр… Атож…

О рудні, ваше свято,
Вітайте жебрака.
Приніс вам слово-злато
Яскравого Франка.

Цегельні, цукроварні,
Хапайте неба смак —
Ковші несу з броварні
І блискавку-маяк.

Родився я у клуні,
В степах мантачив сміх,
Виховувався в буйних
Просторах золотих.

Але колись заводи
Покликали міцніш,
І я в лани, городи
Встромив забуття ніж.

Поручкався з телицею,
Коню, волам вклонивсь
І до заліза й криці
Хлопчиськом покотивсь.

І дні пішли за днями,
Себе я гартував,
Відкрились інші брами,
Інакше заспівав.

Тепер іду новітній
І лине буйний спів.
Я вам, заводи рідні,
Несу вінок з огнів.

О рудні, ваше свято,
Вітайте жебрака,
Приніс вам слово-злато
Яскравого Франка.

Під пахвою у мене скло
Тихесенько дзвенить у скриньці,
Дивлюсь – на обрію веслом
Зоря гребе у східній криці.

Дружок мій любий – діамант —
З кишені блузи щулить око,
Ох, як він весело в туман
Застромить погляд свій глибокий.

Іду по вулиці, а скляр
Яскравко – ранок кучерявий —
На мій дзвінкий крокує шлях
В палаючій і голосній заграві.

Один лиш мент – і діамант
Його і мій – веселі друзі
Назустріч підуть крізь туман.
І заспіває серце в блузі.

Ах, я не маю теплих слів
Намалювати ту хвилину.
Я потім довго-довго млів
І досі плавко лину-лину…

Не шкодуй, моя мила мати,
Що я степ рясний залишив —
Я говірку свою кострубату
Заплітаю в русявий кужіль.

Подивись в мої очі прозірні —
Журавлинії там ягідки:
Твойому заповіту я вірний.
Як і завжди, вихревий, меткий.

Ледве ранок тремтячий, рожевий
Заголити темряву підскоче,
Я, як сонце безкрайо веселе,
На завод положу свої очі.

Не шкодуй, моя мила мати,
Твоїм серцем я всіх наділив,
Подивися на ранок мій радо
Після грому і зоряних злив.

Гість-веснянка! Гість-веснянка!
І полетіло по покрівлі злото.
Ранком
Цвіте глодом.
Ранком
Беру я квач, цебрайко
І по дахах залізних
В блакитній пісні
Розстеляю і розстеляю фарби китайку.
Гість-веснянка! Гість-веснянка!
Моя паланка
Червоніє…
До мене, малеч, молодь… всі!
Коханко-сонце, потруси
Свої сріблясті, ясні вії.
Малюю.
По даху мій квач пливе, пливе…
Чую…
Неначе поруч хтось зі мною,
І ніби другий
Квачує іншою рукою…
Незримі рухи…
Стій!.
…І розсміявся раптом дзвінко:
То пензель – промінь золотий —
В покрівлю заздро з чохом дзінькав.

Ох, нарешті!.. Прокотилась!..
Гармати грому в далечінь,
Нема хмарин важкого тіла
І бавиться, і бавиться відмолоділа височінь…

І лише іноді бабриські
Від блискавок – жарин
По обрію так низько-низько,
Неначе крила золотих пташин.

Басейну бовна бірюзова
Рядниною безмежно простяглась…
Живи! – сріблясте, вічне слово
Я чую в цей бадьорий час.
На тротуари жваві очі —
Калюжі викраяні там

Безкрайо, заздро і охоче,
Кравець я, по бульках-голках.

Цей ясен зовсім збожеволів
– Нащо прискавкою? не мить!
А проте промінь ще не кволий,
Як прас по змоклі побіжить…