Едмунд Гусерль - Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

Ця первинна «індукція» або антиципація постає як модус первинної конститутивної пізнавальної діяльності й первинної інтенції, тобто як модус «інтенційності», а саме такий, що він виходить за межі ядра певної даності, антиципує; але виходить за межі не лише в сенсі антиципації визначень, поява яких у цьому предметі досвіду зараз очікується, а й виходить до іншого боку самої цієї речі з усіма її антиципованими можливостями майбутнього подальшого визначення, виходить до інших об’єктів, які дані з нею водночас, хоча й поки лише як тло. Це означає, що кожна річ досвіду має не лише внутрішній, а також відкрито нескінченний зовнішній горизонт співоб’єктів (тобто горизонт другого ступеня, який пов’язаний з горизонтом першого ступеня, імплікує його). І хоча зараз я до них не звертаюся, але я завжди можу звернутися до них як відмінних від того об’єкта, який я переживаю у досвіді тепер, або як однакових із ним у певній типіці. Утім, попри всю антиципаційно свідому можливу відмінність інших об’єктів, усі вони все ж таки мають щось спільне: усі водночас антициповані або навіть лише усвідомлені як фоновий зовнішній горизонт реалії усвідомлені як реальні об’єкти (або властивості, зв’язки тощо) зі світу, як такі, що існують в єдиному просторово-часовому горизонті.

Це насамперед безпосередньо стосується світу простого, чуттєвого досвіду, [10]  До відмінності простого досвіду від фундованого див.: § 12. чистої природи. Проте опосередковано це стосується також всього світового, тобто також людських і тваринних суб’єктів як суб’єктів світу, культурних надбань, речей використання, витворів мистецтва тощо. Усе світове має частину природи. Натуралізація духу не є винаходом філософів – вона є, якщо її хибно тлумачать і застосовують, основною помилкою, але тільки в цьому разі. Утім, вона має своє підґрунтя в тому, що все реальне у світі, опосередковано чи безпосередньо має своє місце у просторово-часовій сфері; все є тут чи там, і місце, наскільки взагалі існують місця, можна визначити саме тому, що все є просторово-темпоральним, тобто все можна визначити в часі завдяки фізичним інструментам, чи то пісковим годинником, чи то маятниковим дзиґарем, чи то якимось іншим хронометром. Тому все нечуттєве має частину чуттєвого; воно є сущим зі світу, сущим у просторово-часовому горизонті.

Існування чогось реального відповідно до цього ніколи не має іншого сенсу, окрім існування всередині, буття у світі, у відкритому горизонті просторово-часовості, у горизонті вже відомого, а не просто тепер актуально усвідомленого, але також невідомого, реального, яке, можливо, постане в досвіді й стане відомим у майбутньому. Окремі апперцепції роблять окреме реальне усвідомленим, однак, неодмінно з певним, хоча й тематично не застосованим смисловим складом, який перебільшує їх, перебільшує загальний склад того, що апперципується. У переході від відповідного складу встановлених окремих апперцепцій до нового складу панує синтетична єдність; нове апперцептоване має начебто дотепер порожній, за змістом ще не визначений горизонт попередньої значимості. Хоча цей горизонт вже накреслено й він наповнюється, але його ще чітко не визначено. Так, окрім значимого й відповідно схопленого в одиничності й релятивній визначеності через антиципацію в постійному русі особливого й підтверджувального наповнення стало є горизонт значимості, світ у значимості буття.

Через це кожній окремій апперцепції, кожному відповідному загальному вмісту окремих апперцепцій притаманна певна чуттєва трансценденція, з одного боку, з огляду на стало антициповану потенційність можливо нових реалій і реальних загальних груп як таких, що вони досвідчуються як майбутні в перебігу здійснення входження-до-свідомості зі світу, з другого боку, також як внутрішній горизонт у кожній вже посталій реалії стосовно вмісту ще не апперцептованих ознак. Кожна реалія, яка вперше постає в досвіді, перебуває в горизонті світу і має як така свій внутрішній горизонт. У тематичному сприйнятті це стає відомим через те, що вона впродовж відрізку досвідчування (наскільки воно сягає) стало презентує себе як саму себе тут і при цьому розкладає себе на свої окремі ознаки, свої що-моменти; вони, зі свого боку, також усвідомлюються як такі, що самі себе презентують, але саме із сенсом таких, у яких реальне показує себе тим, чим воно є. Незабаром ми будемо змушені ретельніше розглянути структуру такої експлікації. Усе, що так себе показує і ще до експлікації сприйнятого імпліцитно є тут, за його сутністю вважають тим у реальному, що в цьому сприйнятті власне й сприймається. Саме воно є більшим за відповідно актуально пізнане: воно є із сенсом, який йому стало надає його «внутрішній горизонт»; видимий бік є боком лише тому, що він має невидимі боки, антиципація яких і визначає його сенс. Відповідно до цього, ми можемо тематично звернутися до них, ми можемо запитувати про них, ми можемо їх унаочнити; так після припинення сприйняття і перетворення впізнавання на подальшу значимість як здобуте і «ще живе» знання (знайомість реального з огляду на те, що в ньому справді стало знайомим) ми можемо уявити наперед, що належного до самого реального могло б і мусило би принести подальше сприйняття. Утім кожне таке передунаочнення того, що «a priori» приписується реальному, має суттєву властивість невизначеної загальності. Тобто якщо, наприклад, стосовно візуального зворотного боку якоїсь речі ми здійснюємо візуальне передунаочнення, то хоча ми й здобуваємо презентаційне споглядання (схоже на пригадування), але без сталої, індивідуально для нас обов’язкової визначеності, як це відбувається в разі пригадування – з обох боків передбачається доволі далекосяжна прозорість. Якщо ми справді досягаємо внутрішньої визначеності, ми усвідомлюємо довільність кольору, що постає перед нами і зберігається відтепер як колір речі. Кожне передунаочнення здійснюється у співусвідомленій плинній варіативності, у здатності свідомості фіксувати варіанти, наприклад як певний колір, але як довільний варіант, замість якого так само може постати якийсь інший.