Едмунд Гусерль - Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

Для цього ми спочатку спробуємо створити собі образ того, якого ґатунку є ця проблема (§ 5, 6), щоби лише потому в зворотному погляді усвідомити особливість і далекосяжність методу, якого слід дотримуватися для її розв’язання (§ 7 – 10), і те, що його принципово відрізняє від психологічного генетичного методу, а також підстави того, чому той останній не може розв’язати ці проблеми (§ 11).

Акт судження в нашому суб’єктивному запитуванні постає як такий, що слугує прагненню до пізнання. Пізнання чого? Загально кажучи, пізнання того, що є, сущого. Якщо прагнення до пізнання спрямоване на суще, якщо це прагнення сказати про нього у судженні, чим воно є і як воно є, то суще має бути вже передданим. А судження потребує «того, що лежить в основі», про що воно судить, предмета, про який воно судить, суще, отже, має бути так передданим, щоби воно могло стати предметом судження. Де починається діяльність судження або мислення будь-якого штибу, виразно або ні, вже мають бути предмети, порожньо уявлені або дані самі у спогляданні; будь-яке мислення передбачає предмети. Утім якщо воно має як діяльність судження насправді привести до своєї цілі, до пізнання, тобто якщо судження мають бути очевидними судженнями, тоді не достатньо, щоби як-небудь були дані які-небудь предмети і щоби судження було на них спрямоване і при цьому просто відповідало правилам і принципам, форма яких встановлена логікою. Вдала пізнавальна дія вимагає також певного способу передданості предметів стосовно їхнього змісту. Вони, зі свого боку, мають бути так переддані, щоби даність їх сама уможливлювала пізнання, тобто очевидні судження. Вони самі, як вони дані, мають бути очевидними.

Мова про очевидність, про очевидну даність, отже, не означає тут нічого іншого, окрім самоданості, способу, в який предмет у його даності може бути позначений свідомістю як «сам тут», «насправді тут» – на противагу його простій репрезентації, порожньому, суто вказівному уявленню. Наприклад, предмет зовнішнього сприйняття даний очевидно як «він сам», це справжнє сприйняття відрізняється від простої репрезентації його у спогаді, фантазії тощо. Таким чином, ми позначаємо як очевидне будь-яке усвідомлення, предмет якого характеризуємо як сам даний, без питання про те, чи є ця самоданість адекватною. Через це ми ухиляємося від звичного використання слова «очевидність», яке зазвичай застосовується в разі такої адекватної даності, або аподиктичної очевидності. І ці способи даності позначаються як самоданість, а саме самоданість ідеальностей, загальних істин. Утім кожний вид предметів має свій спосіб самоданості, тобто очевидності; і не для всіх, наприклад, не для просторово-речових предметів зовнішнього сприйняття, можлива аподиктична очевидність. Проте й вони мають свій спосіб первинної самоданості й водночас спосіб очевидності.

Така «очевидна» самоданість предмета за певних умов не має містити нічого від предикативного формування. Предмет як субстрат можливого судження може бути даним очевидно без того, щоби про нього слід було судити у предикативному судженні. Але очевидне предикативне судження про нього неможливе без того, щоби він був очевидно даним. Це не дивно принаймні стосовно суджень на підставі досвіду, адже тут покликання на фундацію предикативної очевидності у допредикативній здається самозрозумілим. Проте повернення до предметної, допредикативної очевидності набуває ваги й повного значення лише через установлення того, що ця умова фундації стосується не лише суджень на підставі досвіду, а також кожного можливого очевидного предикативного судження взагалі й також суджень самих логіків із їхньою аподиктичною очевидністю, які претендують на те значення «у собі» і без погляду на їхнє можливе застосування до певної царини субстратів. Слід буде показати, що навіть вони не мають за зміст «істини в собі», що вільно ширяють, а натомість пов’язані в царині свого застосування зі «світом» субстратів і через це вказують на умови можливої предметної очевидності, з якою дані ці субстрати (див. § 9). Вона є первинною очевидністю, тобто такою, яка має бути наявною, якщо очевидні предикативні судження мають бути можливими. Таким чином, те, що робить наявні вислови пізнанням і обґрунтовує їхню претензію на пізнання, слід шукати не в них самих. Для цього потрібне повернення до способу передданості предметів судження, до самоданості або несамоданості як до умови можливості вдалого акту пізнання, яка передує кожному беззаперечному у своїй логічно-формальній побудові судженню і зв’язку суджень (наприклад, висновку).