Едмунд Гусерль - Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

Судження, апофанза у традиційному сенсі – це назва, яка багато чого містить. Тому насамперед потрібні більш точне визначення цієї нашої теми й погляд на те, які традиційні проблеми їй властиві (§ 2). Лише потому ми можемо спробувати поступово здобути характеристику запропонованого тут методу, позначеного як генетичний (§ 3 і наступні).

Через усю традицію тягнуться розрізнення багатоманітних «форм» судження (Urteilen) і того, чим є саме «судження» (Urteil), що намагалися зафіксувати в різні способи. Утім від самого початку, від того, як Аристотель започаткував нашу логічну традицію, було встановлено, що для предикативного судження взагалі характерно, що воно складається з двох членів: «того, що лежить в основі» (υποκείμενον), про що висловлюються, і того, що про нього висловлюють: κατηγορούμενον; з другого боку, стосовно його мовної форми розрізняють όνομα і ρìηÌμα. Будь-яке висловлення має складатися з обох цих частин. [5]  Див.: Аристотель. De interpr., 16a 19 i 17a 9. Це означає, що кожне судження передбачає, що наявним є предмет, даний нам, про який ми щось висловлюємо. У такий спосіб переддана, так би мовити, прамодель того, як ми маємо запитувати про походження судження. Тут слід залишити невизначеним те, чи насправді ми при цьому маємо справу з первинною логічною структурою. Лише прояснення походження цієї структури, яку традиційно позначають як судження, може дати відповідь на це й на решту пов’язаних із цим питань: наскільки предикативне судження є головною і центральною темою логіки і чи є логіка у своєму ядрі необхідно апофантичною логікою, вченням про судження? Далі: якого ґатунку зв’язок цих двох частин, що їх завжди розрізняють у судженні, чи є судження водночас синтезою і діайрезою? Ця проблема завжди створює утруднення для логіків і аж до сьогодення не дістала задовільне розв’язання. Чим є те, що судження «пов’язує» і «роз’єднує»? Окрім того, яка з багатоманітних, традиційно відмінних форм судження є більш первинною, тобто такою, що її як найнижчу слід із необхідністю мислити, як таку, що фундує інші й передує їм, щоби на неї могли спиратися інші форми «вищих ступенів»? Існує одна праформа чи багато рівноправних форм одного рівня, і якщо існує лише одна, в який спосіб інші можна звести до неї як до первинної? Наприклад, чи є стверджувальне та заперечне судження двома рівноправними, первинними, основними формами одного рівня або одна з двох має перевагу?

До цих питань веде традиційне визначення судження. Окрім того, звісно, залишаються відкритими інші питання, які не можуть отримати відповіді на нашому шляху прояснення походження того, що традиційне дане як судження, відповідь на них, натомість, вимагала би розгляду всієї традиції, що виходить за межі цього дослідження. Проте вже вказано на деякі проблеми, про які тут ідеться. Від Аристотеля вважається встановленим, що основною схемою судження є копулятивне судження, яке можна звести до основної форми « S є p». Будь-яке судження іншого складу, наприклад форма вербального речення, відповідно до цього може бути без зміни сенсу перетворене на копулятивне. Наприклад, судження «Людина йде» є логічно рівноцінним із судженням «Людина є такою, що йде». «Є» – це частина ρìηÌμα, в якому «завжди вказаний час», відповідний дієслову. [6]  Див.: Аристотель. De interpr., там само i 21b 9. Слід, отже, більш точно зрозуміти, що відбувається в цьому копулятивному зв’язку, якого виду є сутність і походження копулятивного предикативного судження, перш ніж можна буде визначитися з питанням, чи правомірна така можливість перетворення і чи є відмінність лише відмінністю мовної форми, яка не вказує на відмінність логічного сенсоутворення. Утім, якщо це так, постає проблема, як обидві форми – копулятивне речення, з одного боку, і дієслівне речення, з другого, пов’язані між собою: це однаково первинні сенсоутворення чи одне є більш первинним, і тоді яке? Отже, чи є в традиційному сенсі копулятивна форма « S є p» основною схемою судження? Далі, чи слід розгортати питання про первинність цієї схеми з огляду на той факт, що воно самозрозуміло містить суб’єкт у формі ІІІ особи. Це приховує передумову того, що І і ІІ особи, судження у формі «я є…», «ти є…» не висловлюють логічної дії, яка принципово відрізнялася би від основної схеми «воно є…» – передумова, яка також потребує перевірки і знов кидає нове світло на питання про первинність традиційної схеми « S є p».