Едмунд Гусерль - Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

Наївна свідомість, яка крізь усі перспективи, відтінення тощо, в яких предмет постає у сприйнятті, спрямована на нього самого в його ідентичності, завжди бачить лише результат цього акту, предмет, що так і так експліковано у сприйнятті. Вона навіть не усвідомлює того, що ця даність предмета з цими чуттєвими властивостями сама вже є актом, а саме пізнавальним актом найнижчого ступеня. Так, вона схильна розглядати сприймання або споглядання як пасивне переживання, як пасивне поводження, і протиставляти цій пасивності сприймання практику у вужчому сенсі, перетворення передданих речей, а також утворення предикативних речень, які постають потому як об’єктивні побудови або створіння. Тому розрізнення активного поводження і пасивного сприймання або переживання для наївної, спрямованої безпосередньо на предмет свідомості відбувається не там, де для погляду рефлексії, який уже в цьому сприйманні передданого, у його споглядальному схопленні знаходить момент активності та повинен здобути більш радикальне поняття пасивності, ніж його має наївна свідомість. Це поняття суто афективної передданості, пасивної буттєвої віри, в який ще нічого немає від пізнавального акту – чистий «збудник», який походить від світового сущого, як, наприклад, собачий гавкіт, «який проникає до нашого вуха», хоча ми й не звертаємо на нього уваги і не звертаємося до нього як до тематичного предмета. Хоч би де йшлося про увагу, там уже наявна ця активність найнижчого ступеня. [19]  Див. до цього докладну аналізу в § 17, 18.

Кожне схоплювальне звернення, яке утримує дане в потоці чуттєвого досвіду, привертає до нього увагу, якщо ретельно придивитися до його своєрідності, вже є актом, пізнавальною активністю найнижчого ступеня, стосовно якої ми вже можемо говорити про судження. Суще як єдність ідентичності, напевно, пасивно вже переддане, передконституйовано, але тільки у схопленні воно утримується як ця ідентична єдність, що, утім, ще не містить нічого від предикації.

Традиційна логіка, звичайно, завжди розуміє під судженням предикативне судження, судження, яке знаходить свій мовний осад в апофанзі, у висловленні. Адже там, де якусь річ, нехай лише у зв’язку з практичним застосуванням, позначають якимось іменем, наявне вже не лише допредикативне схоплення, але й предикативне судження, або, принаймні, воно вже передбачено як здійснений смисловий акт.

Проте, щоби відокремити більш широке поняття судження від цього вужчого поняття предикативного судження, ми можемо цілком від цього відволіктися і стверджувати, що вже в будь-якому допредикативному упредметнювальному зверненні до сущого в широкому сенсі має йтися про певне судження. Так, наприклад, сприйняття свідомості, в якому певний предмет постає перед нами як сущий, як такий, що ми маємо на увазі, є судженням у цьому широкому сенсі. Якщо тепер ми ще врахуємо, що допредикативна свідомість, зі свого боку, має свої модуси прозорості і непрозорості, що, з другого боку, предикативні судження також розрізняються за прозорістю й чіткістю, то слід буде визнати, що найширше поняття судження охоплює всі як предикативні, так і допредикативні модуси. Судження в цьому сенсі буде тоді назвою для спільності об’єктивувальних (упредметнювальних) Я-актів, мовою «Ідей» – доксичних Я-актів. Незабаром ми розглянемо докладніше, як допредикативні судження нижчого ступеня активності Я (як ступеня рецептивності), сприймання, експлікації тощо, відрізняються від спонтанності предикативного судження вищого ступеня.

Судження в цьому найширшому сенсі активності Я нижчого або вищого ступеня не можна плутати з пасивністю belief, яку Г’юм і позитивісти, які наслідували його, сприймали як дані на дошці свідомості. У своєму понятті судження Брентано також має на увазі ці дані, а не активність, яка випромінює з Я-полюсу, про що свідчить його вчення про внутрішню свідомість. Кожному передданому предмету, який афікує з пасивного тла, відповідає пасивна докса. Вона саме і є тим способом, у який він даний, незалежно від того, спрямовано на цю передданість погляд сприймального, упредметнювального схоплення чи він водночас стає темою практичної дії. Навіть уже пасивному конституюванню фонового даного, як певній єдності в іманентній часовості, відповідає пасивна докса. Те ж саме стосується й вірогідності, належної до пасивного узгодження інтенційностей у певній синтетичній єдності, вірогідності, яка модифіковано, утім завжди пасивно, входить до всіх репродукцій. Усе, що конституйовано в інтенційній узгодженості як єдність, має вірогідність буття, що її засвідчено у виразі «це так». Тут ми маємо суще, або, кажучи суб’єктивно, віру, а там де узгодженість порушена – неузгодженість, модалізацію віри. Тому будь-яка пасивна свідомість уже є такою, що «конституює предмети», а точніше перед-конституює. Утім лише діяльність упредметнення та пізнавання, діяльність Я вищого й нижчого ступеня, яка не є тільки пасивною доксою, утворює предмети пізнання та судження.