Едмунд Гусерль - Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

Якщо, отже, йдеться про досвід, ми маємо розрізняти простий і фундований досвід. Світ, яким він завжди вже є передданим у пасивній доксі й утворює ґрунт віри для всіх окремих суджень, даний в основі простого досвіду як світ субстратів, які можна просто чуттєво схопити. Кожний простий досвід, тобто кожний досвід із буттєвим сенсом простого субстрату, є чуттєвим досвідом – субстратом буття є тіло, яке зберігається в узгодженості досвіду і як таке вважається істинно сущим тілом. Універсальний чуттєвий досвід, який мислять в універсальній узгодженості, має єдність буття, єдність вищого порядку; сущим цього універсального досвіду є вся природа, універсум усіх тіл. Таким чином, у світі нашого досвіду природа є найнижчим шаром, який фундує решту; суще як природа у своїх властивостях, які можна просто досвідчувати, є тим, що як субстрат лежить в основі всіх інших видів досвіду, в яких беруть участь наші оцінювання і дії, причому лежить як інваріантне для мінливої релятивності його оцінювання, можливості його використання для певних цілей, щоб із природно даного «матеріалу» створювати відповідно різноманітне. Він завжди даний в основі як природне тіло з його природними, доступними у простому досвіді властивостями, хоча може й не викликати жодного інтересу.

Якщо цей досвід даний первинно, ми називаємо його сприйняттям, а саме зовнішнім сприйняттям. Усе зовнішньо-світове ми сприймаємо як тілесно суще у просторово-часовій природі. Там, де ми натрапляємо на тварин і людей та об’єкти культури (інструменти, витвори мистецтва тощо), ми маємо не просто природу, а вираз духовного сенсу буття; тут ми виходимо з царини того, що можна просто пережити в чуттєвому досвіді. Сприйняття як чисто чуттєве сприйняття спрямоване на просту тілесність, лише на неї. Від нього відрізняється сприйняття того, що може бути сприйнятим тільки через розуміння виразу, як розуміння інструменту вказує у «пригадуванні» на людей, які зробили його з певною метою або для яких він був призначений; а окрім цього – вираз живого тіла як людського. Обидва передбачають чуттєве сприйняття тілесного, яке фундує вираз, і перехід від цього до рефлексії, [18]  Цей вираз має тут лише натякнути на опосередкованість цього способу переживання; звичайно, «рефлексія» такого виду цілком відрізняється від рефлексії у звичайному сенсі, від переносу погляду з предметностей, які можна безпосередньо схопити, на власні переживання. яка, отже, опосередковано або безпосередньо остаточно засвідчує співбуття людського персонального (Я) або тваринної суб’єктивності й у такий фундований спосіб – сущого, яке є не просто тілесним тут-сущим, а пов’язаним із цим чимось суб’єктивним. Утім його не можна досвідчувати або сприймати безпосередньо; його можна досвідчувати лише через фундацію тим, що можна досвідчувати просто чуттєво, як таке, що є тут разом із просто сприйнятим. Отже, рефлексія – це не сприйняття, в якому можна бути спрямованим просто на те, що сприймається, а поступове відхилення від безпосереднього спрямування. Якщо я спрямований на людину, то це самоспрямування, тематичне проміння активності спочатку спрямоване саме на тіло, а отже, є чуттєвим сприйняттям; утім, воно не зупиняється на тілі, а йде в розумінні виразу далі до Я-суб’єкта, тобто до його буття, в якому воно, наскільки це взагалі виражено, щось робить, спрямовує себе, чимось займається, має світ, який афікує його тощо. І до цього необхідно належить зв’язок його Я з його живим тілом, саме яке і є для мене тут. Утім цей нормальний перебіг сприймання людини від чуттєвого сприйняття її тіла через вираз до належного до цього Я-суб’єкта, який виражає себе, дозволяє певну зміну настанови: ми можемо звертати увагу тільки на тілесне і займатися лише тілесною річчю; ми ще розуміємо вираз, але розуміння не діє актуально, Я-суб’єкт є лише, так би мовити, тлом, він тут, проте позатематично.

Щоби досягти насправді останніх і первинних очевидностей допредикативного досвіду, нам доведеться повернутися від цих фундованих досвідів до найпростіших і при цьому відвернути увагу від усіх виразів. Адже на розуміння виразу вказує кожний досвід, який визначає суще не згідно з його природними властивостями, який ставиться до нього як до інструменту або як до чогось на такий кшталт. Отже, ми залишаємо тільки чуттєве сприйняття й досвід узагалі, світ розглядаємо лише як світ сприйняття й абстрагуємося від усього того знайомого і визначеного в ньому, що походить не з чисто сприймального ставлення, а з нашого оцінювання або оцінювання інших, тобто від усіх тих визначень, які походять із власного або чужого персонального ставлення. Через це ми дістаємо чисту універсальну природу як пасивний передданий ґрунт досвіду, що в консеквентному перебігу чуттєвого сприйняття постає як замкнений у собі зв’язок, а саме як такий, що сприймаю і можу сприймати лише я, адже у моїй актуальній царині досвіду через відвертання уваги від виразу я не маю нікого іншого. Для конкретно сущого світу це означає абстракцію, слово, яке спочатку має означати лише відвертання уваги, вилучення з розгляду того, що для мене є тут і залишається значимим. Це не означає якийсь недогляд або думку, що природа існує сама для себе й відокремлено, або навіть що у первинному створенні «уявлення світу», усвідомлення буття світу, спочатку було б необхідним утворення сущої для мене простої природи, яка б лише потому мала набути буттєвого сенсу. Про все це взагалі не йдеться.