Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Якби гроші були вповні зредуковані до цієї вартості і якби вони відкинули усіляку координацію з речами, що вартісні самі по собі і для себе, то тим самим у сфері економічного перетворилося б на дійсність те вельми дивовижне уявлення, що лежить в основі платонівського вчення про ідеї. Глибока незадоволеність від досвідчуваного світу, до якого, однак, ми прикуті, спонукала Платона допустити якесь надемпіричне, піднесене над простором і часом царство ідей, яке містить властиву, спокійну у самій собі, абсолютну сутність речей. На користь цього земна дійсність, з одного боку, вивільнилася від усього справжнього буття і усього значення; а, з іншого боку, від них все-таки щось відбилося на неї, принаймні у вигляді бляклої тіні того сяючого царства абсолютного вони були причетні до нього і таким кружним шляхом все ж здобували, зрештою, якоїсь значливості, у якій їм самим по собі і для себе було відмовлено. Це ж відношення тепер фактично знаходить повторення або потвердження у сфері вартостей. Дійсність речей, як вона перебуває перед суто пізнавальним духом, нічого не знає – так ми констатували на початку цих досліджень – про вартості; вона розгортається в тій байдужій закономірності, яка так часто руйнує найшляхетніше й уберігає найниціше, бо вона якраз не чинить згідно з ранжированими порядками [Rangordnungen], інтересами й вартостями. І це природне об’єктивне буття ми підставляємо під якусь ієрархію цінностей, ми створюємо в рамках нього певне членування на добре і погане, шляхетне і нікчемне, коштовне і безвартісне – таке членування, що геть не торкається самого того буття в його конкретній дійсності, проте від якого йому припадає будь-яке значення, яке воно може мати для нас і яке ми (при всій ясності щодо його людського походження) все ж відчуваємо в цілковитій протилежності до всілякого простого настрою і суб’єктивного погляду. Вартість речей – як етична, так і евдемоністична, як релігійна, так і естетична – ширяє над ними мов платонівські ідеї над світом: посутньо чуже і властиво недоторканне царство, кероване згідно з власними внутрішніми нормами, однак воно ж надає свого вигляду і своїх барв тому іншому царству. Економічна ж вартість постає у виведенні з тих первинних, безпосередньо відчутих вартостей, зважуючи один з одним їхні предмети в тій мірі, в якій вони підлягають вимінюванню. А в цій сфері – байдуже, як вона конституйована – економічна вартість запосідає таку саму своєрідну позицію до одиничних об’єктів, яка притаманна вартості взагалі: це є якийсь світ для себе, що членує і ранжирує конкретність об’єктів згідно з власними, не закладеними в самих об’єктах нормами; впорядковані і розгалужені за своїми економічними вартостями речі утворюють цілком інший космос, ніж це робить їхня природно-законна, безпосередня реальність. Якби гроші справді були нічим іншим, як вираженням для вартості речей поза ним, то вони відносилися б до останніх так само, як ідея, яку Платон уявляє також субстанційно, як метафізичну сутність, відноситься до емпіричної дійсності. Рухи грошей: зрівноваження, накопичення, відтікання – безпосередньо репрезентували б вартісне співвідношення речей. Світ вартостей, що ширяє над дійсним світом, на позір незв’язно, а проте безумовно пануючи над ним, знайшов у грошах «чисту форму» своєї репрезентації. І так само, як дійсність, із спостереження і сублімації якої перетворилися в життя ідеї, стає в тлумаченні Платона згодом самим лише відображенням цих останніх, так і господарські відносини, градації і флуктуації конкретних речей виявляються дериватом їх власного деривату, себто представниками і тінями того значення, яке притаманне їх грошовим еквівалентам. Жоден інший рід вартостей під цим кутом зору не знаходиться у сприятливішому становищі, ніж це роблять економічні вартості. Якщо релігійна вартість утілюється в священиках і церкві, етично-соціальна вартість – в управлінцях і помітних інституціях державної влади, пізнавальна вартість – у нормах логіки, то жодна з них відокремлено не перебуває над конкретними вартісними предметами чи процесами, жодна більше не є суто абстрактним носієм вартості й нічим іншим, навряд чи в якій-небудь вартості настільки точно відображається сукупність розглядуваної сфери вартості [Wertprovinz].

Цей характер чистого символу економічних вартостей становить той ідеал, до якого поривається розвиток грошей, ніколи не досягаючи його вповні. Він початково перебуває (цього слід безумовно дотримуватися) в одному ряду з усіма іншими об’єктами вартості і його конкретна субстанційна вартість зважується порівняно з цими об’єктами. Зі збільшенням потреби у засобах обміну і у масштабах вартості він дедалі більше перетворюється із одного члена вартісних рівнянь на їх вираження, і тому все більше стає незалежним від вартості свого субстрату. А проте він не може позбутися залишку субстанційної вартості, і то, власне, не із внутрішніх підстав, що випливають із його сутності, а в силу певних недосконалостей економічної техніки. Одна з них стосується грошей як засобу обміну. Як ми бачили, заміна власної вартості грошей суто символічним значенням може відбуватися з огляду на те, що пропорція між одиничним товаром і економічно дієвою в дану мить сукупною товарною величиною за певних модифікацій дорівнює пропорції між певною сумою грошей і економічно дієвою в дану мить сукупною грошовою величиною; те, що знаменники цих дробів діють лише практично, але не свідомо, бо не вони, а тільки змінні чисельники становлять реальний інтерес, що визначає дійсний обіг; і те, що через це в такому обігу, мабуть, відбувається безпосереднє рівняння між товаром і грошовою сумою, яке, звісно, спирається на цілком іншу основу, ніж первинне рівняння між об’єктом і субстанційною вартістю грошей, останнє з яких поступово переходить у те перше. Навіть якщо допускається цей розвиток, то чинники, що складаються з відповідних сукупних сум вартостей, в кожному разі перебувають між вельми мінливими межами, інстинктивно добутий орієнтовний розрахунок, в якому вони діють, завжди може бути лише дуже неточним. Мабуть, це і є підставою для того, чому не можна повністю відмовитися від безпосереднього вирівнювання вартості між товарами і грошима. Частки властивої, матеріальної вартості, що криються в грошах, являють собою ту підпору і те доповнення, яких ми потребуємо, бо нашого пізнання не вистачає для точного визначення тієї пропорції, при якій, правда, була б зайвою сутнісна рівність між виміряним і мірою, тобто власна вартість грошей. Проте допоки відчувається і на практиці господарювання виявляє себе те, що ця зумовлена пропорція не може мати жодної точності, вимірювання ще потребує певної якісної єдності масштабу вартості із самими вартостями. Можливо, не буде нецікавим з’ясувати собі відповідний випадок із естетичного використання шляхетних металів. З приводу Лондонської виставки 1851 р. один знавець повідомляв про різницю англійської й індійської обробок золота й срібла: при англійській обробці виробник, мабуть що, старався якомога більшу кількість металу втиснути в мінімум оформлення; при індійській же обробці «емалювання, інкрустування, пробивання тощо застосовуються так, що на мізерно можливу величину металу припадає найбільш можлива величина вміло завершеної обробки». Утім для естетичного значення навіть цієї останньої, певно, не байдуже те, що небагато металу, в якому виражаються форми, все ж є шляхетним металом. І тут форма, тобто саме лише співвідношення субстанційних частин, опанувала субстанцію та її власну вартість. Але навіть якщо це може заходити так далеко, що маса металу має всього тільки зникаючу вартість, то цей мінімум завжди мусить бути ще шляхетним матеріалом, аби найвищою мірою прикрашати предмет і ним естетично насолоджуватися. Його властива матеріальна вартість тут уже, звісно, не стоїть на порядку денному, а лише те, що взагалі лишень найшляхетніший матеріал є адекватним носієм для завершеного формального співвідношення частин.