Едмунд Гусерль - Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

Отже, в актах на кшталт оцінювання ми маємо інтенційний об’єкт у подвійному сенсі: ми мусимо розрізняти просту « річ » і повний інтенційний об’єкт, і відповідно ми маємо подвійну intentio , подвійне звернення. Якщо в акті оцінювання ми спрямовані на якусь річ, то спрямованість на цю річ є її помічанням, її схопленням; але ми «спрямовані» також – лише не у схоплювальний спосіб – на цінність. Модус актуальності має не лише уявлення речі , а також пов’язане з ним оцінювання речі .

Утім ми мусимо відразу додати, що таким простим стан речей є лише саме в простих актах оцінювання. Взагалі емоційні та вольові акти фундуються на вищому ступені, і відповідно до цього урізноманітнюється й інтенційна об’єктивність, і урізноманітнюються також способи, в які ми звертаємося до об’єктів, що з них складається єдина загальна об’єктивність. У кожному разі їх стосується те, що стверджується в такій головній тезі:

У кожному акті діє певний модус уважності (Achtsamkeit) . Але всюди, де не йдеться про просте усвідомлення речі, де на такому усвідомленні фундується інше усвідомлення, яке «ставиться» до речі: там річ і повний інтенційний об’єкт (наприклад, «річ» і «цінність»), а також помічання і володіння-в-духовному-зорі розділяються . Проте водночас до сутності цих фундувальних актів належить можливість певної модифікації, завдяки якій їхні повні інтенційні об’єкти стають поміченими й у цьому сенсі « уявленими » предметами, які тепер, зі свого боку, можуть слугувати субстратами експлікацій, зав’язків, поняттєвих схоплень і предикацій. Завдяки цій об’єктивації у природній настанові як частини природного світу перед нами постають не прості речі природи, а такі різноманітні цінності та практичні об’єкти, як міста, вулиці з освітлювальними приладами, квартири, меблі, твори мистецтва, книжки, інструменти тощо.

Далі ми додаємо: Живучи в cogito, ми не усвідомлюємо саме cogitatio, як інтенційний об’єкт; але воно повсякчас може ним стати, до його сутності належить принципова можливість «рефлексійного» звернення погляду, звичайно у формі нового cogitatio, який спрямовується на нього як просто-схоплювальний. Інакше кажучи, кожне може стати предметом так званого «внутрішнього сприйняття», а потому об’єктом рефлексійної оцінки, схвалення чи несхвалення тощо. Те саме у відповідно модифікований спосіб стосується як справжніх актів в сенсі актів імпресій, так й актів, які наша свідомість переживає «у» фантазії, «у» спогаді або «у» вчуванні, через яке ми розуміємо та переживаємо чужі акти. «У» спогаді, вчуванні тощо ми можемо рефлексіювати й у різноманітних можливих модифікаціях перетворювати усвідомлені «в» них акти на об’єкти схоплень і на ґрунтовані на них акти ставлення.

До цього ми додаємо розрізнення трансцендентних та іманентних сприйняттів, або актів узагалі. Ми уникаємо говорити про зовнішнє та внутрішнє сприйняття, бо в цьому разі ми наражаємося на серйозні сумніви. Ми даємо такі пояснення.

Під іманентно спрямованими актами , загальніше кажучи, під іманентно спрямованими інтенційними переживаннями ми розуміємо такі, до сутності яких належить те, що їхні інтенційні предмети, якщо вони взагалі існують, належать до того самого потоку переживань, що й вони самі . Тож це, наприклад, стосується будь-якого акту, спрямованого на акт (cogitatio на cogitatio) того самого Я або так само акту, спрямованого на чуттєве дане того самого Я тощо. Свідомість і її об’єкт утворюють індивідуальну єдність, що вона постає суто в переживанні.

Трансцендентно спрямованими є інтенційні переживання, у яких це не відбувається; як, наприклад, у разі всіх актів, спрямованих на сутність або на інтенційні переживання інших Я з іншими потоками переживань; так само в разі всіх актів, спрямованих на речі, на реальність взагалі, що ще буде показано.

Сутності іманентно спрямованого або, коротко кажучи, іманентного (так званого «внутрішнього») сприйняття притаманно те, що це сприйняття і сприйняте утворюють безпосередню єдність, одне конкретне cogitatio . Тут сприймання так містить у собі власний об’єкт, що його можна відокремити від нього лише абстрактно, лише як сутнісно несамостійне . Якщо сприйняте є інтенційним переживанням, як тоді, коли ми рефлексіюємо щодо живого переконання (наприклад, кажучи: я переконаний, що –), тоді ми маємо вкладання одне в одне двох інтенційних переживань, принаймні вище з яких є несамостійним і при цьому не просто фундується на глибшому, а водночас інтенційно до нього звернене.