Едмунд Гусерль - Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

При цьому варто зазначити те, що тут не йдеться про жодний зв’язок між якоюсь психологічною подією – названою переживанням – і якимось іншим реальним існуванням – названим предметом – або про психологічний зв’язок між ними, який постає в об’єктивній дійсності . Натомість ідеться про переживання згідно з їхньою чистою сутністю, або про самі чисті сутності та про те, що міститься у сутностях «a priori», з безумовною необхідністю .

Коли йдеться про те, що переживання є усвідомленням чогось, наприклад, фікція – фікцією певного кентавра, а сприйняття – сприйняттям його «справжнього» предмета, судження – судженням про певний стан речей тощо, то йдеться не про факт переживання у світі, тобто не про фактичний психологічний зв’язок, а про чисту та схоплену в ідеації як чиста ідея сутність. Сутність переживання містить не лише те, що воно є усвідомленням, а й те, що воно усвідомлює, і в якому визначеному чи невизначеному сенсі воно є таким. Заразом сутність неактуального усвідомлення містить те, в які саме актуальні cogitationes воно має бути переведено через вище обговорену модифікацію, що ми позначаємо як «звернення помічального погляду на раніше непомічене».

Під переживаннями в найширшому сенсі ми розуміємо все, що перебуває в потоці переживань; тобто не лише інтенційні переживання, актуальні та потенційні cogitationes, взяти в цілковитій конкретності; а також будь-що з реальних моментів цього потоку та його конкретних частин.

Зрештою легко побачити, що не кожний реальний момент у конкретній єдності інтенційного переживання сам має засадовий характер інтенційності , тобто властивість бути «усвідомленням чогось». Це стосується, наприклад, усіх даних відчуттів , які відіграють таку велику роль у перцепційному спогляданні речі. У переживанні сприйняття цього білого паперу, точніше в його пов’язаних із якістю білості паперу компонентах, через відповідне звернення погляду ми віднаходимо біле як дане відчуттів. Це біле невід’ємно належить як конкретна реальна складова до даного в конкретному сприйнятті білого. Як репрезентаційний зміст явленої білості паперу воно є носієм інтенційності, але саме воно не є усвідомленням чогось. Те саме стосується інших даних переживань, наприклад, так званих чуттєвих переживань . Далі ми ще поговоримо про це докладніше.

Не маючи тут змоги заглиблюватися в описову аналізу сутностей інтенційних переживань, виокреммо деякі важливі для подальшого викладу моменти. Якщо інтенційне переживання актуальне, тобто здійснене як cogito, то в ньому суб’єкт «скеровує себе» на інтенційний об’єкт. До самого cogito належить іманентний йому «погляд-на» об’єкт, погляд, який, з іншого боку, випромінює з «Я», що воно, отже, завжди наявне. Цей Я-погляд на щось залежно від акту є поглядом-на, що сприймає у сприйнятті, вигадує – у фікції, вподобає – у вподобанні, воліє – у волінні. Це, отже, означає, що таке притаманне сутності cogito, акту як такому, володіння у погляді духовного ока саме вже власне не є актом і що його в жодному разі не можна плутати зі сприйманням (у найширшому сенсі) й з усіма іншими спорідненими зі сприйняттями видами актів. Слід взяти до уваги, що інтенційний об’єкт свідомості (взятий цілковито як її корелят) у жодному разі не є тим самим, що й схоплений об’єкт . Зазвичай ми без вагань залучаємо схопленість у поняття об’єкта (предмета взагалі), оскільки ми, думаючи про нього, щось про нього кажучи, робимо його предметом в сенсі схопленого. У найширшому сенсі схопити щось означає зосереджено чи побіжно брати-це-до-уваги, помічати це: принаймні так це зазвичай розуміють. Стосовно цього помічання, або схоплення, йдеться не про модус cogito взагалі , про модус актуальності, а, якщо пильніше придивитися, про особливий модус акту , який може дістати кожне усвідомлення, тобто кожен акт, який його ще не має. Якщо це відбувається, то його інтенційний об’єкт є вже не лише взагалі усвідомленим у духовні спрямованості погляду, а він є схопленим, поміченим об’єктом. Звичайно, ми не можемо звертатися до певної речі інакше, ніж у схоплювальний спосіб, і це стосується всій предметностей, які «можна просто уявити» : тут звернення eo ipso є «схопленням», «помічанням». Проте в акті оцінювання ми звернені до цінності, в акті радості – до радісного, в акті любові – до того, що любимо, у діяльності – до дії, не схоплюючи все це. Натомість інтенційний об’єкт, цінність, радісне, те, що люблять, на що сподіваються, як таке, дія як дія стають схопленим предметом лише в особливому « упредметнювальному » зверненні. Хоча оцінювальне звернення до певної речі містить схоплення цієї речі; втім не проста , а цінна річ або цінність (про що ми ще докладніше поговоримо) є повним інтенційним корелятом оцінювального акту . Отже, « оцінювальне звернення до певної речі » не означає, що цінність уже « мають за предмет » в особливому сенсі схопленого предмета, який він мусить мати для нас, аби йому можна було приписувати предикати; і це стосується всіх логічних актів, які з ним пов’язані.