Роман Коваль - Філософія українства

Повною протилежністю в цьому — найголовнішому! — питанні був Степан Хмара, який не визнав іншого способу життя, окрім атаки.

Більшість дисидентів асоціюється у мене з довготерпінням на холодному згарищі, а дехто не дотягує навіть до цього, далеко не престижного образу. Цей «дехто» не буде методично розгрібати попіл, не буде довго шукати вцілілих однодумців (самі знайдуться!), він обов'язково шукатиме райських кущів. А якщо Батьківщина в огні, то ці райські кущі він знайде в чужій стороні — і буде вчити українську діаспору як будувати Україну!

Про цього чоловіка справедливо сказав Олександр Мороз: «Припускаю, що він міг мати іншу долю, за якої він, без будь-якого сумніву, міг бути головою обласної Ради, скоріше першим секретарем обкому (КПСС — ред.)… Але доля розпорядилася інакше».

Свого часу, в дні молодості, він, молодий комуніст, готовий був їхати по комсомольській путівці працювати в Москву чи на цілину, тепер — коли не вийшло бути Президентом України — готовий бути президентом чи прем'єр-міністром в іншій країні — в тих же Сполучених Штатах Америки.

Якщо доля його змусить емігрувати, то він — як тільки отримає громадянство «нової Батьківщини» — відразу включиться в політичну боротьбу — спочатку в якомусь штаті, а потім обов'язково замахнеться на Білий Дім, якщо, безперечно, євреї знову профінансують його передвиборчу кампанію.

Хтось обов'язково скаже: дисиденти зробили для України чимало, а їх побивають. єнші, он, нічого не зробили для України, а про них ні слова.

Але що говорити про гречкосіїв?! Свою справу вони продовжують робити задовільно, інколи навіть добре. Але ж дисиденти захотіли бути великими!

Вони хотіли, щоб їх трактували як великих. Вони уявили себе пророками!

Отже, критерії до них зовсім інші, ніж до гречкосіїв. Більш суворіші, жорсткіші.

Один із них, вже згадуваний задиристий півник-козачок, вгамовуючи манію величі, навіть у гетьманську одіж вбрався, булавку саморобну взяв у правицю, в Переяслав поїхав. Але нічого з того не вийшло. Точніше, вийшов цирк. є він відчув це. є швидко зняв свитку, переодягнувся в імпортний костюмчик, здав регалії іншому. є пішов «вершити» політику в передпокої ситих і владних.

На жаль, лідери демократичної опозиції кінця вісімдесятих — початку дев'яностих виявилися лише ораторами, балакунами, які здевальвували, знецінили, спрофанізували святі, основоположні українські поняття.

Вони не наблизили, а віддалили нашу перемогу.

Їхня історична провина полягає в тому, що вони не використали, не захотіли використати, побоялися використати історичний шанс українців.

Є нам тепер треба починати спочатку.

26 липня 1995 р.,

Київ.

Галичина завжди була околицею: за часів Київської Руси, Австро-Угорщини,

Польщі, за часів СССР, і нині, після проголошення Самостійної України.

Але галичани ніколи не відчували себе провінціалами. Історичний український месіанізм галичан (оце «визволяти браттів-українців з московських кайдан») призводив до того, що українці Галичини вважали свій край центром українства. Дехто з них наївно намагався вивищити Львів над Києвом. Це інколи доводило до шкідливих думок на кшталт: от би хоч на Галичині затримати українську державу, якщо вже східняки виявилися такими несвідомими.

Здавалось настільки очевидним, що «держава Галичина» неможлива, бо роздеруть на шматки і її (а мародерствувати є кому), але ні, дурні голови час від часу все ж таки знаходились.

Причиною шляхетного галицького месіанізму, причиною, глибоко захованою, всіма не усвідомленою є відчуття власної неперспективності без Києва, без «старокиївських покладів духу» (Євген Маланюк). Тому перебільшення деякими галицькими патріотами власної значимості виглядає недоречною.

Розумію всю делікатність заторкнутої мною теми, передбачую звинувачення, що такі міркування протиставляють мешканців двох українських країв, але говорю це, бо від правильного розуміння первородності значною мірою залежить доля наших визвольних змагань. Якщо орієнтуватимемось на Галичину, на Галицьку Асамблею і партії галицького масштабу, до перемоги навряд чи прийдемо.

Роль галичан в українській історії розумію як роль фермента, активізатора, каталізатора українського бродіння, українського поступу.

Без цього фермента, без цих дріжджів українське тісто не зійде, державний хліб не буде випечений.