Роман Коваль - Філософія українства

Отже, розум може обманути, а чи може обманути інстинкт? Хіба не хоче кожен підсвідомо, інстинктивно бути сильним, бути зверху, бути господарем своєї землі, держави? Особливо багатообіцяючі ці почуття у тубільців, місцевих, які знають кожну стежинку у своєму лісі, кожну яругу, полонину.

І, хоч ягід у горах багато, навряд чи комусь із українців захочеться, щоб в найзаповіднішому куточку Карпат кацапеня радісно верещало: «Папа, іді сюда, здєсь так многа-а ма-алі-іни!!!»

Погодьтеся: своє, національне середовище конче необхідне людині. Хочеться не чути щохвилини чужинецької мови… А коли з кожної шпаринки споглядає за тобою око приходька, то яке б воно не було голубе, яким би високоосвіченим і набожним не був цей чужинець, щонайменше хочеться в це око чимось зацідити. І хай підказує розум: «Це зле, не кидай в москаля каменюку. Може він щиро вважає тебе своїм братом?» Маємо відкинути сумніви, навіяні розумом!

Що ж до закидів у певній «низькопробності», яка проявилася в нашій згадці про таких «друзів» українського народу як «Світлана Ослоущенко» та «Д. Падличко», то коли йде боротьба за виживання, то чи варто бідкатися, що якийсь метод боротьби вульгарний чи жорстокий? Якщо перед тобою вороги, вони мають бути знищені, скомпрометовані, вигнані… Остроущенко та Павличко завжди служили російському окупаційному режимові в Україні, закріплювали панування чужинців, а сьогодні виступають за ядерне роззброєння України…

Тепер про причини ваших сумнівів щодо нашої політичної лінії.

Ви любите своє — в цьому сумнівів нема. Але ж до чужого Ви ставитеся ще краще! Ви пишете: «Та й зрештою, українська нація далеко не сама культурніша серед інших. І саме такі методи діяльності не додають нам культури, не підносять на вищий щабель цивілізованності. І дуже жаль, що українці не такі, як німці, англійці чи японці».

Та навіть, коли б так було, все одно патріот український скаже: моє краще! Навіщо ж вивишувати чуже над своїм?! Час позбавитися комплексу провінціалізму!

Та й про яку цивілізацію Ви говорите, на кого закликаєте рівнятися? Західна цивілізація — це маскультура, яка нівелює особистість, перетворює націю в масу егоїстичних споживачів.

Чи варто нам, народу зі великою культурою, «тягнутися» до західної розпусної цивілізації?! Сама лиш постановка питання, що ми, українці, повинні на когось рівнятися, свідчить про Ваш глибинний провінціалізм, готовність бути вічно другим.

Ви повинні переосмислити свої переконання. Коли ж ми переможемо, тоді і я переосмислю свої: у новій епосі, епосі відновленої могутньої української націократичної держави, не буде потреби говорити все те, про що я писав Вам у своєму листі.

1993 р.,

Славсько.

Скільки слів за останні роки сказано про Україну, про Україну самостійну, вільну, суверенну, непідлеглу, «ні від кого не залежнує! Оці прикметники, якими зловживали лідери демокра-тичної опозиції, не додавали, не посилювали, а знецінювали наш абсолютно самодостатній символ — «Самостійну Україну».

Хіба треба до слова «самостійний» ще якийсь прикметник?!

Але наші патріоти продовжували підкреслювати свою вторинність — їм не вірилося, що у слові «самостійна» все є.

Скажіть: хіба японець говоритиме про свою Батьківщину як про суверенну та ще й непідлеглу і ні від кого не залежну державу? Та на нього подивляться як на дивака!

Бо незалежність Японії є самозрозумілою.

А у нас, українців, ні. Говоримо «самостійнає, а про себе: «не зовсім ще». Стверджуємо гордо: «Ми — велика нація», а, озирнувшись довкола, сумніваємося у своїх словах. Говоримо: «Соборна Україна», а подумки згоджуємось на сучасні кордони.

Потоки, річки, океани красивих, патетичних, патріотичних — і беззмістовних! — слів вихлюпнуто, пролито, виплеснуто на люди.

А дехто повірив, що Україна повинна бути самостійною, соборною державою.

І захотів її.

А що ж ті, хто закликав, але вкладав у святі слова «українська соборна самостійна держава» «дещо» інший зміст?

Демократичні лідери, колишні совєтські дисиденти, наговорили за ці роки десятки, сотні тисяч годин про свою любов до України і всіх, хто її населяє: по радіо, телебаченню, на мітингах, на зустрічах. Говорили, говорили, говорили, знецінюючи святі слова. Камуфлюючи зміст.

А як інакше сприйняти всі оці нудотні розмови про міжнаціональну злагоду?! Про рівність всіх перед законом — і гнобителя, і гнобленого.