Роман Коваль - Філософія українства

Про порозуміння! Це не були слова вождів до поневоленого народу! Це було запобігання ласки в окупанта!

Замість будувати силові структури — переконували ворогів бути хорошими, не стріляти «в своїх братів і сестер», не бити кийками «своїх матерів».

Замість будувати каральні структури — закликали: «Обнімімося, братаймося!» і переконували ворогів любити Україну, «нашу спільну неньку». Бо ж вона нещасна, упосліджена. Ну, як таку калічку не пожаліти?!

За цими потоками слів діло, ясна річ, не з'явилося. За ними стояли чергові слова: вже затерті й липкі, власне, копії слів, копії думок, подоба ідей.

Вони навчилися говорити і нічого не казати.

Їх слухаєш, але нічого не запам'ятовуєш.

Нема, за що зачепитися: речення обтічні, слова прилизані. Послизнутися можна.

Національну революцію пробалакали. А чи доживемо до наступної?

Сьогодні вони продовжують — хоч час вже помовчати! — повторювати затріпані слова про «суверенну, самостійну, вільну Україну» і необхідність економічних реформ, які «все вирішать».

Вони п'ять років говорили, що «час працює на нас». Якщо це так, то на вулицях Києва має вже стрімко литися українська мова, а під час похорону Патріарха Української православної церкви Київського Патріархату Володимира (Романюка) влада мала б йти в перших рядах із вінками квітів!

Але ж ні: в Києві ходиш годинами і не чуєш рідного слова, а замість вінків влада «ні від кого незалежної України» запропонувала кийки та газ — на голови «братів та сестер». І била так немилосердно, як і в 1988–1989 рр., здається, навіть жорстокіше.

Ворог лишається ворогом попри роки умовляння бути людяним і справедливим.

Колишні авторитети демократичної опозиції не збираються задуматися над тим, що вони заподіяли Україні. Не використавши енергії мас, яка вірила, яка бачила в них апостолів (їм дивилися в рот, ловили кожне слово, ловили подих, їм влаштовували овації. Перед виступами їхніми вставали).

«Час працює на нас, — лагідно повторювали вони, — все буде добре. Треба трохи потерпіти, не піддаватися на провокації.

Головне — зберегти мир. Головне: не пролити крові. Не треба нам такої вільної України, за яку пролилася б хоч краплина крові однієї невинної дитини. Час працює на нас».

Чого ж ви все ще в опозиції?! чому посадові підвищення отримують вороги: кінахи, шмарови, буднікови? чому катастрофічне зростає кількість розчарованих? чому ж розпадаються ваші партії? — якщо час працює на нас?!!

Колишні авторитети.

Майбутні марґінали.

Вас вже перекреслили, а ви продовжуєте імітувати, що ви ще не все сказали, що від вас щось залежить.

Актори, актриси, акробати, еквілібристи…

Не важливо, хто з них кращий. Важливо, що ні той, ні другий, ні третій не справдили великих надій, які покладали ті, хто готовий був йти за ними в вогонь та воду, сліпо виконувати їхні накази.

Але вони не повели ні у воду, ні, тим більше, у вогонь.

Навпаки, весь час застерігали, щоб й інші — не дай, Боже! — не обпеклися.

Щоб конфронтації не було навіть у словах! Не треба розпалювати ненависть до росіян, говорили вони, від ставлення росіян до самостійної України залежить доля України. Треба гуртом будувати! Не можна порушувати спокій в Україні! Бо проллється кров!

Головне ж — мир.

А чому ж тоді хорвати і мусульмани б'ються з сербами? чому ж тоді до останнього б'ються чеченці з москалями? якщо головне — мир?!

Значить, не мир — головне.

Головне — свобода.

Головне — Самостійна Україна.

Чи можна досягти її, не борючись з ворогом?! Не вбиваючи того, хто цілиться в тебе?!

Згадую епізод 1990 року, коли перед походом до Лук'янівської в'язниці маніфестантів, які хотіли скандуваннями морально підтримати ув'язненого Степана Хмару, котрий оголосив суху голодівку, тодішній Голова УРП скликав на подвір'я будинку № 8, що на Музейному провулку у Києві, членів Проводу УРП і намагався переконати їх, що треба все зробити, щоб люди не йшли до в'язниці, бо там можуть стріляти омонівці, а «ми не готові до такого розвитку подій».

Та до такого розвитку подій вони, оці горе-дисиденти, девальватори слів, фальсифікатори вчинків, ніколи не будуть готові!

Вони своїми діями весь час гасили вогонь національної революції, не давали стати йому пожежою. А те, що не гасили вогонь до кінця, а лишали кілька іскорок, щоб йшов дим, «щоб справа не загасла», то навряд чи треба ставити це їм у заслугу.

Не знаю чи правильно я говорю, але мені здається, що це тільки мученики, страждальці, які готові посидіти за правду у в'язниці, але зруйнувати стіни в'язниці, підірвати фундамент катівні вони — за складом свого характеру — не здатні.