Роман Коваль: Тернистий шлях кубанця Проходи

Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк

Редактор Олеся Коваль

Книгу видано за сприяння видавництва «Діокор».

© Коваль Р. М., 2007.

© Коваль Є. Р., дизайн, 2007.

Щиро дякую за сприяння у підготовці книгиГеннадію ІВАНУЩЕНКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Тарасові КАЛЯНДРУКУ, Тетяні КЛИМЕНКО, Володимирові КОРОТЕНКУ, Володимирові ЛІСАЧЕНКУ, Сергієві МУЗИЧУКУ, Євгенові ПЕТРЕНКУ, Богданові ПІРГАЧУ, Ренату ПОЛЬОВОМУ, Вікторові РОГУ, Леоніду ЧЕРЕВАТЕНКУ, Олександрові ЧЕРНЕНКУ, Сергієві та Юрію ТАРАСОВИМ, Юрію ЮЗИЧУ та Галині ЯБЛОНСЬКІЙ.

Окремо висловлюю подяку Романові ПРОХОДІ,який надіслав цінні матеріали, багато світлин та документів, а також зробив щедрий внесок на перше видання книги.

Щиро дякуємо пані Софії СКОП із Сан-Дієго (Каліфорнія), дружині сл. пам. Олександра СКОПА,коштом якої здійснено перевидання цієї книги. Пані Софії СКОП уклін та побажання довгих років життя, а Олександрові СКОПУ Вічна пам'ять!

Щиро вдячний і Володимирові САПІ, уродженцю села Василівка Запорізької області, а також Олександрові ТКАЧУКУ, які внесли вагомі датки на перше видання цієї книги.

«Батьківщиною української непокірливості треба вважати Запорозьку Січ…» — так почав автобіографічну книгу Василь Прохода. Саме національну українську непокірливість вважав він головною рисою свого характеру, яка й визначила його життєвий шлях. Цей шлях, що проліг через дві світові війни, тяжкі фронти Українських визвольних змагань, австрійський, два польських і російський полони, тюрму, каторгу й дві еміграції, він пройшов гідно і чесно.

Хоч матір'ю Василя Проходи була росіянка, та він росіянином себе ніколи не вважав, до них не пнувся, а завжди відчував природний зв'язок спочатку з «хохлами», а потім — з українцями. Коли 1919 року йому порадили «записатися до росіян», він страшенно здивувався — настільки пропозиція видалася дикою [96, с. 347].

Обожнюючи правду і вірячи в її кінцеву перемогу над силами зла, Василь Прохода все своє тернисте життя був вірний честі й чесності, навіть у ставленні до ворога! Навіть тоді, коли це йому шкодило, ламало життя і загрожувало в'язницею. Він був відвертим і з тими, хто хотів знищити його.

Василь Прохода скромно називає себе звичайним українцем. Мабуть, це єдина неправда, що пролунала з його уст… Якби він був звичайним українцем, іншими словами, якби таких непокірливих і твердих українців, як Василь Прохода, були мільйони, то нашого народу ніхто б не поневолив.

Я опрацював велику джерельну базу про життя Василя Проходи (автобіографічні книги, історичні праці і статті, вміщені в еміграційних виданнях, спогади бойових побратимів, кримінальну й особисту справи, відповідно з Державного архіву СБУ та ЦДАВО України, а також матеріали з родинного архіву). Відтворюючи його біографію, я цитуватиму і переказуватиму згадані документи та мемуари. Мій обов'язок — розповісти історію національного усвідомлення кубанського українця Василя Проходи та його багатолітню боротьбу за національну свободу і національну гідність, розповісти чесно й правдиво — так, як він прожив своє життя.

Василь Прохода у книзі «Записки Непокірливого» стверджував, що його прапрадід, тікаючи від гноблення, прийшов на Січ аж із Прикарпаття. За те, що він здолав пішки такий довгий шлях, його й прозвали запорожці Проходою. Батько Василя теж був справжнім «проходою» — з Оріхова, де жив, може незаможно, та все ж не бідуючи, помандрував він на береги Азовського моря, потім на Південну Донщину. Так дійшов до Кубані, де заклав господарство, створив сім'ю, пустив у світ дітей. Сам Василь із Кубанщини потрапив на Терек, потім на Запоріжжя, тоді у Крим і Грузію. Під час Першої світової війни доля закинула його на інший край української землі — Лемківщину, потім в австрійські табори. Далі були Київ, ще раз Запоріжжя, Чернігівщина, Волинь, Польща, Поділля. І знову — Польща, з якої втік до Чехословаччини. На початку 1940-х років життєва мандрівка привела кубанця до Німеччини й Прибалтики. Далі було Заполяр'я, звідки дивом дивним вдалося 1956 року повернутися до Чехословаччини. Врешті дістався Василь Прохода і США, підтримавши таким чином «реноме» свого прізвища. Мандрував дорогами європейських країн, а згодом Сполучених Штатів Америки і син Василя — Роман. Пожив Роман і три роки в Сінгапурі. Таки наврочила козацька громада на Січі, не тільки подарувавши прізвище, а й визначивши долю на кілька поколінь уперед…