Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

Отож осів прапрадід Василя разом з іншими козаками біля Оріхова на лівому березі річки Конки, яка колись була кордоном між Ханством Кримським і Гетьманською Україною. Оріхів належав до Таврії, а Преображенка по той бік Конки була вже Катеринославської губернії. Її мешканці відрізнялися від вільних господарів Оріхова рабською покірністю московському цареві. Так і жили по різні береги Конки понад 50 років вільні та невільні люди — доки Катерина II не зрівняла їх «у правах».

Прадідові Василя господарювалося непогано, бо земля довкола Оріхова була врожайною, а у плавнях Великого Лугу водилося багато дичини і риби. Та активне заселення Запорожжя призводило до зменшення вільної землі з її багатствами, тож уже дід Василя Петро, крім хліборобства, мусив зайнятися й гарбарством.

Батько ж Василя — Хома (приблизно 1845 року народження) — після того як померла його бездітна дружина, залишив господарство на старшого брата Івана та пішов з батіжком шукати долі і волі. Обігнувши Азовське море, потрапив на Південну Донщину. Зупинився в селі Гуляйборисівка, в земляка-тавричанина Трохима Бредихіна.

Бредихін походив з росіян, яких Катерина II після підкорення Криму розселяла в Таврії поруч з німцями. Як і чимало інших непосидючих тавричан, він свого часу помандрував світ за очі. Осів на березі річки Ельбудз, багатої рибою та птаством. Коли Хома Прохода з'явився в Гуляйборисівці, Бредихін уже був заможним господарем. Хома лишився у нього допомагати на господарстві. Трохим мав доньку Мотрю, яка засиділась у дівках. Хоч була вона на п'ять років старшою від Хоми, але багате придане стало вагомим аргументом. Побралися на початку 1870-х років. Разом із дружиною отримав Хома отару овець, два десятки рогатої худоби і десяток коней.

І рушили вони на Кубань…

Хома прибув на Кубань після царського указу 1870 року, що забороняв покозачення навгородніх (городовиків, іногородніх). Тепер землю міг взяти тільки в оренду. Тож за порадою тестя Хома заорендував на річці Сосика 1000 десятин (1090 гектарів) цілинного степу з резервних земель Кубанського козацького війська. При дорозі між станицями Павлівською та Уманською заклав хутір: побудував хату та кошари з очерету, насадив на лівому березі Сосики вишневий садок. І почав господарювати. Мотря ж народжувала дітей: Грицька, Федора, Пріську, Василя, Омелька. Всього привела у світ дев'ятеро дітей, та четверо померли ще маленькими. Великої трагедії з їхньої смерті не робили: мовляв, Бог дав, Бог і взяв.

Василь народився в ніч на Різдво — 25 грудня 1890 року. Охрестили його у станиці Павлівській, що була за 15 верст на схід від хутора.

Хоч Василева матір грамоти не знала, все ж була культурною жінкою: в хаті та на господарстві підтримувала зразкову чистоту, дітей змалку привчила до охайності. До того ж була вона великою трудівницею.

Говорила переважно російською. Хома Петрович засуджував її за це, називаючи мовну особливість дружини «фарисейською закваскою». Він взагалі всіх росіян називав фарисеями. І хоч Мотря навчила дітей уважати російську мову своєю, все ж у родині панувала українська.

Батьки Василя були богомільними, відзначали всі християнські свята, дотримувалися посту. Не дивно, що й у Василя релігійне почуття було сильно розвинене.

Хома Прохода — відвертий, правдивий і довірливий чоловік — завжди спішив на допомогу іншим, насамперед бурлакам. Його довірливість неодноразово використовували багаті сусіди, переважно росіяни, які не раз обманювали Хому. За це йому постійно докоряла дружина.

Попри хутір, який заснували Проходи, текла річка Сосика й тягнувся шлях.

Якщо залізти на високу вербу та глянути на схід, то в ясну днину можна було побачити дзвіницю станиці Павлівської — хоч до неї було 15 верст. А от церков станиці Уманської, як не вдивляйся, не розгледиш, бо ж 25 верст до неї! Тільки осокори на Білушиному та вітряк на Божковому хуторах маячили.

Добре жилось на хуторі — якби не нечисть, що по сусідству завелася. «Версти за півтори на схід у кручах Чортової балки, — розповідав Василь, — знайшов собі кубло чортячий ватажок, що любив уночі пожартувати над подорожніми, особливо тими, що біля Сосицького шинку «проїхали». Оті-то чорти спонукали нашого сусіду, а мого дядька (Архипа) Бредихіна покинути свій хутір та перейти на Донщину.

Близенько був той хутір до Чортової балки. Так отож чи то чортам захотілося здихатись його, чи, може, морози заохотили однієї зими чортів оселитись у дядьковій хаті та й ще на покутті. Але то ще було б півбіди, якби не щонічні чортячі бенкети та якісь походи. Дядько збожеволів, а тітка з дітьми дочекались весни, навантажили вози своїм добром, запрягли волів, підпалили хату та й, помолившись Богу, почимчикували на північ.