Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

На заході, на бугрі, за версту від нашого хутора, теж не завжди спокійно було. Кажуть, що там, ще не за моєї пам'яті, був багатий хутір Марченка. Поки старий Марченко жив, усе було гаразд, а як умер, то почали відьми, мабуть, з усієї Кубанщини до того хутора на гульбища злітатись. Ні свячена вода, ані акафісти проти тієї нечисті не помагали. Тоді Марченкові сини спалили свій хутір та й подались невідомо куди…

Отож усі подорожні, що проїздили перед заходом сонця повз наш хутір, мусили зупинятись на ніч у нас. Місця досить було, їсти й пити не бракувало, а гостеві хуторяни завше раді.

Частенько гостював у нас «горшешник» Савелич. Старий це був дідусь. Колись чумакував він на Вкраїні, а як там стало тісно, примандрував на Кубанщину. Гончарював у станиці Уманській та торгував горщиками на всю Єйську округу. Подобався мені той дідусь. Багато знав він усяких історій, а як цікаво оповідав! Увечері, особливо зимою, любила вся наша родина послухати оповідання діда Савелича. Незчуєшся, як другі півні заспівають і татко скажуть: «Пора вже гостеві відпочити, а вам, дітки, спати».

Дуже подобались мені дідові оповідання про Броницького. Кілька з них я ще не забув.

Броницький був не абиякий чоловік, а старовинного шляхетського роду. Любив він волю понад усе. Отож як завелись на Вкраїні, як ті таргани, московські пани та запрягли вільний люд у ярмо, не стерпів цього Броницький. Наробив панам бучі, а тих, хто покірливо підставляв свою шию в те ярмо, проклинав. Діставалось од нього одним і другим. За це його було оголошено бунтівним та розбишакою.

Московські солдати зловили Броницького і вкинули до в'язниці. Мав бути суд, а затим і кара. Певно, засудили б на смерть. Та де там москалям що-небудь зробити з Броницьким! Він ще від свого діда навчився очі «відводити» людям, цебто робити так, що людина бачила зовсім інше, ніж насправді було.

Одного разу ввечері принесли до льоху, де сидів Броницький, хліба та кухоль води. Вартовий відхилив двері та й дає це в'язневі. Але Броницький узяв спочатку не хліб святий, а воду, та як хлюпне її, так ціле море й повстало. Перелякався вартовий такої оказії. Ввижається йому, що води стає все більше та більше, що стіни льоху розійшлись, підлетів човник з вітрилами та й поніс стрілою Броницького…

Пізно опам'ятався вартовий. Двері відчинені, а моря й Броницького вже не було. Тієї ж таки ночі Броницький на доброму коні далеко від'їхав на схід сонця, а за тиждень був уже на Дону. Любив він заглянути й у наші кубанські степи і порядок свій навести. Ой не любили його пани, та, ніде правди діти, довідувались, почім ківш лиха, й наші братчики, що любили тим панам низенько кланятись.

Колись у Спасівку віз бідний «горшешник» Сірома горщики з Уманської до Кущівки на ярмарок продавати. Версти за три до станиці пристала його шкапа — та й ні з місця. Що не робив Сірома, нічого не помагало. Розсердився «горшешник», плюнув, витяг люльку, набив тютюном, сів, запалив та й задумався, а конячка дрімає. Коли це їде на гарному коні в багатому вбранні якийсь подорожній. Схопився Сірома і зняв капелюха та й низенько вклонився.

— А чого це ти, чоловіче добрий, зняв свого бриля, немов перед панотцем, а вклонився, неначе Богові? Адже я такий чоловік, як ти. Спочатку мусів я тебе поздоровити, а твоє діло було відповісти.

— Та ви ж, добродію, пан, а я простий чоловік!

Розгнівився подорожній та й питає:

— А чи багато зазнав ти добра від панів?

— Та ще ні. Оце якби ласка ваша… коняку кращу, не маю за що купити, а ця вже стала — сил не має.

— Ах ти жебрак лапацарський! Випрягай свою шкапу.

Сірома покірно випряг.

— Прив'яжи до воза!

Зробив Сірома й це.

— Одійди геть!

Одійшов. Об'їхав і подорожній, витяг пістоля та націлився конячині в око. Трах! — і вона впала не здригнувшись.

Гарний стрілець був.

— А тепер відчепи голоблю!

Відчепив.

— Бий нею горщики на возі! Та добре бий, щоб ні одного цілого не залишилось, бо як найду хоч один цілий, то на лобі тобі розіб'ю.

— Паночку! Змилуйтесь наді мною, у мене ж жінка, діти не мають що їсти, — заплакав Сірома і впав перед подорожнім навколішки.

— Ах ти, гадюко, ще будеш балакати! Бий горщики, а то заб'ю й тебе, як твою шкапу!

Б'є Сірома, а подорожній пильнує, чи добре він працює.

Нарешті все потрощив.

— А тепер підпали то все!

Хотів Сірома хоч воза врятувати, але добрий нагай не дав довго міркувати. Викресав вогню, взяв віхоть соломи, роздмухав той вогонь та й підпалив. Горить віз, аж тріскотить, а подорожній тільки усміхається.