Роман Коваль: Тернистий шлях кубанця Проходи

Непомітно спливло літо. Восени Василько пішов до третього, останнього, класу міністерської школи. Те, що іншим давалося легко, вимагало від нього впертої праці. І все ж саме він був першим учнем у класі. Що цікаво, до науки його ніхто не примушував: ні мама, ні брати. Учитель та учні-козачата шанували Василя, бо він часто допомагав іншим у навчанні й ніколи не хизувався своїми знаннями. Хоч між собою козачата постійно билися, але його ніхто не зачіпав — попри те що він був єдиним у класі городовиком, до того ж ще і «хахлом».

Василеві дуже подобалися дочки начальника станції Мосіященка, але він соромився заговорити до них, бо вважав їх паннами, а себе — негарним хуторянином, ще й бідно одягненим і взутим. Ця надмірна сором'язливість робила Василя нещасним. Тому і почувався самотнім.

І третій рік Василь закінчив на «відмінно». Атестація для вступу до середньої школи була чудова. А головне, у нього було надзвичайне бажання вчитися. Та на перешкоді стала тяжка хвороба — тиф, а тоді ще й малярія причепилася. В тяжкому стані мати повезла сина до церкви висповідатися. Священик дав причастя, готуючи в далеку небесну дорогу. Але Василь мав ще пройти довгий земний шлях — як заповідав батько.

Продовжив навчання він вже на рідній Кубані, в станиці Уманській — у міській чотирикласній школі. Жив коло сестри Пріськи, в господі її деспотичного свекра Йосипа Мороза, військового кантоніста з Курської губернії. Побутові умови в діда Мороза були кепські: тіснява, вічний гармидер, сварки, дорікання в «дармоїдстві». Після завершення уроків Василь неохоче повертався «додому».

Увечері на прохання когось із рідних він вголос читав оповідання і романи. Всім подобалися «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, «Капітанська дочка» Пушкіна та романи Вальтера Скотта. Читав Василь і «Полтаву» Олександра Пушкіна… Щоб посміятися, декламував «Сім кіп брехеньок» і «Торбину сміху та мішок реготу» Олександра Півня, земляка зі станиці Павлівської, — єдиного україномовного автора, твори якого можна було дістати.

Літературні читання вносили в родину сестри Пріськи духовний промінь. За це дід Мороз вибачав Василеві його «дармоїдство».

Середовище, в якому зростав юний Прохода, мало б викривити його характер, пристосувавши до загальноприйнятого стандарту. Та він не став грубим егоїстом, ба більше, виплекав до всіх вульгарних проявів життя відразу. Попри несприятливе оточення, Василь завзято вчився. Йому допомагало палке бажання стати освіченою людиною. Він читав усе, що потрапляло до рук…

Серед учнів Василь був найбідніший. Від плати за навчання його звільнили — як незаможного, але талановитого учня. І в уманській школі Василь відчув нетерпимість росіян до українців: інспектор школи, водночас виконувач обов'язків директора, Сергій Михайловський просто «не міг терпіти українських виразів та вимови» [96, с. 76].

— Ей, ти, — говорив він зазвичай, почувши, що козачата між собою говорять українською, — што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!

Слід сказати, що козачата прихильніше ставились до Василя — як до «хохла», ніж до його товариша «кацапа» Льонічкіна — без огляду на те, що Льонічкін був чемним і скромним хлопцем. Інакше як інтуїтивною расовою солідарністю це не назвеш.

Любов до російської літератури у Василя поглибив учитель Мегеря, за походженням українець, а зацікавлення історією викликав «недокінчений студент» Асєєв, який, здається, перший повідомив — і то натяками — про революцію в Росії.

Досі життя на Кубанщині минало монотонно. Його порушували дебоші п'яниць, поява циган і мандруючих босяків, шанувальників Максима Горького. Певне пожвавлення в життя станиці внесла російсько-японська війна, бо частину козаків із резерву покликали до війська. Козацький полк з Уманської вислали на Далекий Схід.

Революція 1905 року на станичників великого враження не справила, бо з уманських козаків ніхто не брав участі у придушенні селянських повстань чи заворушень у містах. Не цікавились мешканці Уманської й свободами, проголошеними царським маніфестом. Усім правила звичка до порядку, що встановлювався десятиліттями: робота, а ввечері преферанс із «ґрафінчіком водкі».

Про якийсь революційний рух у станиці не йшлося.

«Національно козаки були несвідомі, а соціально заможні… — писав Василь Прохода. — Крамарі були також задоволені своїм становищем, а з ремісників майже кожний мав власний верстат праці і не мав проти кого робити революцію чи бунтувати. Кожний був вільний у своїй господарській чинності… Якоїсь революційної інтелігенції і жидів не було. Не було й активної свідомої української інтелігенції, а тому був спокій, як у тихому ставку». Станиця від залізниці лежала за 18 верст, «а тому ззовні чогось підбурюючого проти існуючого порядку не доходило. Часописи приходили зі значним запізненням, а до того ж ними ніхто не цікавився» [96, с. 77, 78].