Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

Разом зі старшим братом Грицьком Василь виїхав у Новоданилівку, де господарював дядько Іван. Його старший син Хома мав добре господарство, але був незадоволений середнім достатком. Разом із синами, талановитими ковалями, що мали майстерню для виготовлення тавричанських бричок, вирішив він виїхати на цілинні землі Тургайсько-Уральського краю. Навесні 1910 року, коли як з неба впали Василь і Грицько з претензіями на свою частину, землю вже було продано, а сільська громада категорично відмовилася добровільно виділити з громадського резерву їхні наділи.

— Не дамо! — кричали на сільському сході селяни. — Блукали десь по світі, а тепер прийшли взяти землю та продати. Досить вже, що Хома продав та йде світ за очі, а ви там десь народилися, то можете й не повертатися… Йдіть туди, звідкіль прийшли!

Довелося судитися з громадою. Але це не допомогло. «Зажерливість та заздрість, а часом і дрібна підлість тих, що жили порівняно в добрих матеріальних умовах, підірвали моє довір'я до людей, — писав Василь Прохода. — Толстовське непротивлення злу не могло зробити оподлівших людей ліпшими. Вони подліли не так сильно від недостатків та матеріальної скрути, як від надміру достатків. Кожний, маючи багато, хотів мати ще більше, і то за кошт того, хто мало мав. Із таким злом треба було боротись… Тому всю філософію Льва Толстого я поступово визнав нереальною, бо вона зла не зменшувала» [96, с. 112].

Василь страждав від людської підлості, а до правди ставився як до якогось абсолюту. Він лишався романтиком, і в рожевому світлі йому уявлялась перемога добра над злом.

Позиція земляків ранила Василя і змусила відмовитися від планів продовжити освіту. Довелося влаштуватися писарем у канцелярії земського начальника Миколи Балліна, а потім сільським писарем у сусідній Новоандріївці. Грицько ж повернувся на Кубань, на Сосицький хутір, де вже мав крамничку, а Омелько влаштувався шевцем в одного жида в Оріхові. Купили хату, завели невелике господарство, на якому поралася вже стара мати.

Василь виявився зразковим писарем: за короткий час він зробив належний порядок у канцелярії сільської управи, або, як тоді говорили, «розправи», перевірив податкові списки, склав посімейні списки всіх 350 дворів. До того ж він був гарним порадником у юридичних питаннях, писав селянам прохання та скарги, складав умови, векселі, боргові записки. І селяни, і начальство не могли натішитися новим писарем.

Василь був порядним хлопцем, але як українець — національно несвідомим. Окрім побрехеньок Олександра Півня та сільськогосподарських брошур Євгена Чикаленка, ніякої іншої української літератури він не читав. Навіть не здогадувався про існування «Кобзаря» Тараса Шевченка.

До церкви на сповідь не ходив. Зате побував у кожній хаті, знав усіх господарів по імені й батькові, що їм дуже імпонувало.

Новоандріївка була заможним селом. Переважали середняки. На господарство припадало приблизно 10–12 десятин землі. Безземельних практично не було. Сума податків не перевищувала 5–8 % чистої вартості виробленої продукції. Держава мало що давала хліборобові, але й не заважала, не втручалась у його господарські справи. До того ж була свобода руху: кожен міг виїхати куди хотів, навіть за кордон. Селяни господарили індивідуально, до кооперативних форм співпраці, наприклад збуту зерна, вони ще не дійшли. Та й начальство не сприяло самоорганізації українських хліборобів. Але і перешкод не чинило.

Взагалі влади не дуже боялися. Хоч і земський начальник Микола Баллін час од часу погрожував селянам висилкою до Вологодської губернії, та це було більше для «проформи». Коли його через пияцтво перевели десь на Північ, селяни ще й за ним шкодували, бо збитків від нього не мали.

Поміщиків і кріпацтва в Оріхівському повіті не було. Ніхто не голодував. Усі мали добрий одяг, діти до школи ходили взуті. Кожен хлопець мав гарні чоботи і смушеву шапку. Пишалися своїм вбранням і дівчата.

Щоправда, багато хліборобів жило від урожаю до врожаю. Але на випадок засухи був чималий запас збіжжя в гамазеї — складі громадського зерна.

Частіше, ніж із земським начальником, селяни мали справу з поліцейським урядником. Раз на тиждень він об'їжджав усі села волості. Нікого не тероризував. Навідуючись до якогось господаря на обід, за чаркою питав, чи не трапився якийсь бешкет у селі, чи не було когось із начальства. Він був єдиним представником органів державної безпеки на всі села волості.