Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

— Ну що, зазнав панської ласки? — запитав подорожній та й рушає далі.

— А щоб під вами, пане, земля запалась, щоб ті пани ніколи добра не зазнали, щоб їх грім небесний розбив… — почав «горшешник».

— Оце так! Нарешті я почув од тебе щире слово, — обернувся подорожній до Сіроми. — Покинь то все к бісовому батьку. Візьми ось капшук з червінцями, купи собі шматочок земельки, господарюй та не запобігай ласки в панів і своїм дітям закажи, бо мусиш пам'ятати, що є на світі Броницький…

Поки Сірома розкумекав та хотів подякувати, Броницький зник як вихор…

Якось у суботу здибав Броницький у полі біля села Гуляйборщівка (Ростовської округи на Донщині) жінку, що дуже поспішала додому.

— Добрий день, тітко! Чого це ти так хутко біжиш? — питає він.

— Та біжу додому, бо покинула хату без призору та й боюсь, щоб той розбишака Броницький не забрав до останнього лахміття, — відповідає, не зупиняючись, жінка.

— Та почекай-но, поспієш ще до вечора, а Броницькому, мабуть, твоє лахміття потрібне як возові п'яте колесо. На ось тобі гроші, купи мені, будь ласка, гвіздочків та молоток, а в понеділок, як будеш йти в поле, візьми з собою: я буду тут знову проїздити та й заберу в тебе. Та гляди ж не забудь!

— Добре, паночку! Все зроблю, як сказали…

В понеділок знову здибав Броницький ту жінку.

— Ну що, тітко, забрав Броницький твоє лахміття? — питає її.

— Та ні! На цей раз Бог милував. Не було того розбишаки в селі. А там, кажуть, такий злодюга, що все забира, що треба, а що й не треба…

— Так-так… А молоточок та цвяшки купила?

— Аякже, паночку! Купила, все купила, як казали.

— Добре зробила! А тепер сідай. Броницький тебе підкує, щоб ліпше бігала та знала, як лаяти того, кого в вічі не бачила…» [91, арк. 210 — 211А зв.]

Цю історію оповів малому Васильку Савелич, а може, й мисливець дід Терешко, родич зі станиці Кущівка, який часом зупинявся у Проход, щоб висушити шкурки звірини на п'яльцях. Хто його зараз вже згадає!

Основним заняттям Хоми Проходи було плекання тонкорунних овець. Справи в нього йшли добре. В 1890-х роках він вже мав п'ять отар шпанських овець по три-чотири сотні кожна. Було ще з півсотні великої рогатої худоби. Випасали на орендованій військовокозацькій землі.

Та біда вже підкрадалася до родини. Спершу під час несподіваної жовтневої хуртовини коло Відьминого Тирла згинула одна отара. За кілька років, і знову в жовтні, така ж хуртовина стала фатальною для іншої отари. А головне, що потрапив у біду батько: від сильного переохолодження захворів на запалення легенів, яке ускладнилося сухотами…

На цьому біди не скінчилися: якось перед Великоднем прийшла чума і повигублювала до решти всіх овець та ягняток. Так Хома Прохода втратив майже все, що заробив тяжкою працею за двадцять років.

Тим часом неподалік невеликого родинного хутора, де жили Проходи, виріс великий козацький хутір на сотню родин, що переселились на цю резервну військовокозацьку землю зі станиці Полтавської. Називався хутір Сосицьким (пізніше став станицею Отаманською). Хомі Проході відмовили в оренді, й він мав або знищити своє господарство, або погодитись на кабальні умови: якщо раніше платив 10 копійок за гектар, то тепер треба було віддавати по два карбованці. Довелося різко зменшити орендовані площі. Став він господарювати на 100 десятинах землі. А брат Мотрі Архип, що жив поруч, як і багато інших хуторян-іногородніх, спалив своє господарство. Разом з родиною виїхав до Гуляйборисівки. В нього була ще одна вагома причина: спочатку він один, а потім і дружина з дітьми почали страждати на зорові галюцинації: за ними все «ходили чорти» — вдень і вночі. Коли ж повернулись до Гуляйборисівки, в родині запанував спокій: чи то чорти згоріли в огні, чи полінувалися вирушати в далеку дорогу з рідних місць, що коло Відьминої гори.

А Хома зайнявся хліборобством: засіяв 50 десятин степу. Хоч і зазнало господарство Проход спустошень, та все ж назвати його бідним наважився б не кожний: мав Хома дволемішний плуг, сіялку, косарки-самоскидки американської фірми «Мак-Кормик», косарку-снопов'язалку. Були в хазяйстві дві пари волів, четверо коней, кілька корів, десяток свиней, більше сотні гусей, дві сотні курей, щось близько 50 індиків, великий город і баштан… Та хвороба вже доїдала колись доброго господаря, а тепер дуже слабкого працівника, який все кашляв і кульгав…

Старший брат Василя Грицько на той час уже одружився. Його Горпина була красивою та свавільною жінкою. А от сестра Пріська засиділась у дівках: хуторяни-городовики переселилися на нові землі, а козаки з хутора Сосицького, як і скрізь, погорджували городовичками, брали шлюб лише з козачками. Та все ж Хома знайшов їй чоловіка у станиці Уманській — літнього парубка Андрія, сина шевця Йосипа Мороза. В Андрія була та сама проблема: козачки Уманської від городовиків тікали, а достойної пари серед свого кола не було. Отож Хома поїхав до Уманської «шити собі чоботи». Зі старим Йосипом швидко домовилися стати сватами… Весілля довго палахкотіло і бризкало на всю околицю…