Роман Коваль - Філософія українства

Страх встати на повний зріст, страх натиснути на гашетку. Страх покласти на кін все, в тому числі життя своє і рідних. Цей ганебний страх не тільки змушує орієнтуватися на менше зло, а й змушує зображувати зло як добро.

Орієнтація на Захід справді незрівнянно менше зло, ніж орієнтація на Росію. То що, підтримуймо Кучму — він нас покладе під «цивілізований» Захід, що пахне парфумами «Діор», а не під смердючу варварську Росію, яка зґвалтує і не подякує?! Чи може захищатимемо честь до останнього?

Але ні, демократична братія вирішила оспівувати американського ґвалтівника та його інвестиції під жорсткі політичні умови позики — оці удавки Міжнародного валютного фонду. Демократи аж вивертаються, зображаючи менше зло як добро, зображуючи насилля над Україною як акт гуманітарної допомоги. Згадаймо хоча б шантаж США з приводу ядерних ракет. З уст удовенків та кучм ми довідалися як добре буде Україні, коли її поставлять на коліна.

Що ж робити?

Не орієнтуватися на менше зло. Зло будь-яких масштабів є злом і треба бути в опозиції до нього постійно, не шукати сенсу чи доброго знаку в зменшувальних прикметниках, а рішуче протистояти йому.

На жаль, політика «малогоє зла продовжує бути визначальною як на українському Олімпі, так і на підході до нього — в стані демократичної, насправді американської опозиції.

Орієнтація на менше зло, введена в ранг як державної політики, так і політики опозиції, хитрування, зважування, вимірювання зла безперспективне — це політика неповноцінних, яка ніколи не приведе до перемоги. Нам треба рішучих українських політиків, не боязких, наступальних, нам треба не політичні крамарі, конформісти, ґешефтмахери — торгівці своїм ораторським умінням, а ідеалісти, які виборять Україну Миколи Міхновського.

3 липня 1995 року,

Київ.

Як би хотілося написати тільки для українців, щоб ніхто — ні жид, росіянин — не міг встромити свого окаі прочитати те, що пишеться не для нього! Написав я перше речення статті: «Головною нашою проблемою є брак патріотизму в широких верствах українського народу» і раптом згадав, що ця думка, майже тими ж словами, вже була висловлена на початку століття Миколою Міхновським. «Головна причина нещастя нашої нації, - говорив він, — брак націоналізму серед широкого загалу».

Отже, століття завершується, нещастя українського народу продовжуються і причина їх лишається незмінною — вона в самих українцях, в їхній готовності бути рабом.

Мільйонам українців байдуже в якій державі жити — російській, українській чи американській. Доцільність створення української держави для них визначається тільки економічними принадами. Якщо українська держава забезпечить їх високим рівнем добробуту — нехай буде українська держава.

Якщо більше ковбаси запропонує Росія — люди потягнуться до неї.

Невже ми, українці, з'явилися на цей світ лише для того, щоб перетравити і пропустити через себе тонни ковбаси, горілки і пива? Невже ідея збереження українського Роду перестала бути для українців домінантою?

Небагато українців навколишній світ оцінюють крізь національну, державницьку ідею.

Серед моря «капусти головатої» відчував себе і «один козак з мільйона свинопасів» Тарас Шевченко, який за власним зізнанням так собі «пари не знайшов».

«Бути голосом, волаючим в пустині без відгуку, невесело», — так оцінювала своє перебування серед малоросійської пустелі велика Леся Українка.

«Вмира без відгуку мій крик», — луною озивався Олександр Олесь.

Чи творчість їхня не доходила до народу чи народ виявився байдужим до своїх пророків, але факт лишається фактом: маси тільки чули про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, але не знають їх. Що вже говорити про менш відомих національних героїв, які так і не стали національними авторитетами?! Міхновський, Болбочан, Липинський, Донцов, Стус, Ліна Костенко лишаються незнаними.

Як достукатися, як донести національну правду до тих, хто не слухає, не читає, не хоче знати нічого свого? До тих, кому чуже рідніше? До тих українців за походженням, які захоплюються героями чужих, ворожих народів — Леніним, Сталіним, Жуковим, Шварцнеґером, Пугачовой, Сталоне?.. До тих, кому ближче зрадники України, ніж її герої?!

Однією з причин поразок національно-визвольного руху є те, що в нашому, українському таборі завжди була присутня зрада.

Що лежало в основі цього феномену: невіра у власні сили, надмірна любов до чужого чи страх перед небезпекою, яку ніс ворог? Очевидно, і те, і інше. Але в першу чергу — відсутність патріотизму. Людині, позбавленій ідеальної чесноти вболівання за рідний край, значно легше зрадити цей край. Оскільки в такій людині розвинений потяг до матеріального, то якщо їй запропонують достатню винагороду, вона залюбки зрадить.