Джон Фаулз - Арістос

139 Людина користується обома системами. Ми захищаємось та організовуємось для задовлення наших суттєвих потреб громадою, і якраз у тих ситуаціях у громаді, які вочевидь потребують ієрархії наказів і значимості, ми найчіткіше бачимо, як порядок серед людей на практиці встановлюється за допомогою дзьоба. Але нам так само потрібні зони — аналогічні територіям тих пташиних видів, що живуть усамітнено, — в яких ми можемо домінувати. Хоч ми зазвичай думаємо про дім, сад, майно і маєтності, якими володіємо, як про свою «територію», всі ми носимо в собі набагато важливішу психологічну сукупність емоцій, думок, переконань. Ця ментальна територія керує всією нашою соціальною поведінкою, і життєво важливо, щоб у нашій освіті вона краще вивчалась і привертала більше уваги, оскільки це, вочевидь, той аспект нас самих, який ми знаємо найгірше.

140 Демаркацію ментальної території дуже часто здійснює юнгївський комплекс. Комплекс — це ідея чи група пов’язаних між собою ідей, про які ми не можемо думати раціонально і об’єктивно, а тільки емоційно і суб’єктивно. Теорія Юнґа розуміє комплекс як свідомий прояв підсвідомих страхів і бажань, але комплекси служать також чудовою пересторогою для інших представників виду не порушувати кордони вказаної зони. Дивакуватий чоловік, який твердить, що світ плаский, може дуже розсердитись, коли йому дадуть точні докази на користь протилежного. Звичайно, його гнів не буде арґументом, але він, напевно, не раз іще вбереже його твердження від подальших нападок.

141 Звичайно, така ментальна територія, утворена нами довкола себе, головним чином призначена для протидії нашому відчуттю немо — відчуттю небуття; вона прямо застерігає нас, що не варто знищувати марнославство, ілюзії і комплекси, якими ми обгороджуємо себе, немов мурами (чи обводимо демаркаційною лінією), оскільки таким чином ризикуємо знищити індивідуальність. Нам треба розпізнавати, що в цьому демаркаційно-фортифікаційному матеріалі здорове, і тоді нехай відкриття здорового покаже наляканій людині, що в її укріпленнях є нездоровим.

142 Розуміння ролі, яку грають у нашому житті субдомінування і домінування, аналіз того, що в прийнятій ролі справді необхідне (або способу, за яким індивід розподіляє для себе різні ролі), і обґрунтування законності ментальної території, яку ми намагаємось означити, — все це являє собою основу для освітнього персонального аналізу кожного учня. Звісно, це не перешкоджає аналізу, заснованому на більш відомих психологічних теоріях, зокрема, доречними можуть бути системи Адлера і Карен Хорні. Але це найбільш обнадіює, що в світ прийдуть глибше саморозуміння, терпимість і більша рівність існування.

143 Найкраще я можу описати цю внутрішню фазу освіти, поставивши питання, на які вона мусить допомогти своїм учням відповісти.

Хто я?

Чим саме я схожий на більшість інших людей і чим саме від них відрізняюсь?

Які мої обов’язки щодо себе?

Які мої обов’язки щодо інших?

Якими є обов’язки роботодавця, службовця, представника держави, індивіда?

До якої міри, визначеної моїми здібностями, я задовольняю і врівноважую ці суперечливі крайності?

Що я розумію під любов’ю?

Що я розумію під виною?

Що я розумію під справедливістю?

Чим є для мене наука?

Чим є для мене мистецтво?

144 Ця освіта переймається тільки одним: чому все таке, як є. Оскільки як люди ми перебуваємо в одній і тій же ситуації, освіта ця повинна бути в усьому світі ідентичною.

145 Вона повинна включати в себе вивчення великих реліґій і філософій минулого — і сучасності, — та оскільки її мета синоптична, їх слід подавати як інтерпретації, або метафори, реальності. Ми знаємо, що в цій сфері істина завжди складніша, ніж наші формулювання її.

146 Мені здається, з будь-якого справді синоптичного погляду на людське існування неминуче випливає висновок: головна мета еволюції — збереження матерії. Кожна форма живої матерії має свій власний смисл життя; наш людський смисл полягає в тому, щоб установити в житті рівність винагороди. Оскільки в теперішньому нашому світі надлишок нерівності повсюди, то належна синоптична освіта повинна викликати відчуття незадоволення, яке є також відчуттям нашого морального призначення.

147 Я також вважаю, що вона не повинна довіряти уявленню, ніби Бог (в традиційному значенні слова) може — будь-яким чином, крім описаного вище негативного, — мати людські атрибути і можливості; одне слово, буде краще, коли ми допустимо, що такого Бога не існує.