Марiанна Гончарова - Аргідава

Мені здається, саме тоді у стосунках із Аргідавою щось відбулося і зрушилося. Я раптом отримала від неї моторошний і приголомшливий дар: відтоді, як на моєму переніссі з’явився шрам, час від часу, коли змінювалася погода, коли я нервувала, коли хворіла, коли хвилювалась або засмучувалась, я починала бачити картини минулого чи майбутнього, пов’язані з Аргідавою. Чи то були дрімотні сни, чи справжні видіння, але вони були яскравими та чіткими, немовби на екрані. Сповнені голосів, шумів, запахів, життя.

Цей дар я не хотіла передавати Марусі, але з важким серцем враз виявила, що з моєю героїнею трапляється те ж саме – причому з нею, як з’ясувалося, нехай неявно і нечітко, але таке траплялося ще раніше – мало не з самого дитинства.

Минув час. Сусіди Марущаки переїхали. Маруся вступила на історичний факультет університету і не без задоволення навчалася там уже кілька років. Склала сесію. І саме вирішувала, що робити їй на канікулах – нестися кудись із компанією за свіжим вітром, новими враженнями та знайомствами чи побути вдома з Оленкою та Олежиком – мамою і татом, добрими друзяками. Якось вранці у двері постукали. І, як на лихо, Маруся тепер не пробачить собі ніколи, вона була кудлатою, роздратованою, з пилотягом, у старих шортах і – жах! – з ненафарбованими віями. Вона подумала, що це Олежик повернувся, як завжди, щось забув, прочинила двері, насуплена, мовляв, я тут уся в трудах, а деякі… А біля входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стіни, руки в кишенях джинсів, схилена до плеча голова, чудової бездоганної форми голова, розумні веселі очі та пречудова радісна посмішка. Просто здивування суцільне, а не хлопець чомусь завітав до їхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?

– Ну? – привіталася Маруся.

– Емм… Ви… – знітився юнак.

Тієї ж миті до передпокою вибігла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радісна подруженція Луша, красуня-хаскі, срібляста бешкетниця з блакитними очима в чорній оправі. Вилетіла і гайда витанцьовувати навколо Марусі свій звичний танець із миготінням потужних лап, пухнастих хвостів, розкритої в посмішці пащі, ох, дзиґа, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати і підвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котів, придушити парочку курчат і присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоїть, пахне літом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!

– Зайди, – звеліла Маруся парубкові, – а то собака вибіжить і втече. Ми вже виплачували сусідам за якихось рідкісних курей, котрих вона придушила.

– На смерть?

– Практично! Вона ж мисливець. Придушила і виклала тушки рівненько рядочком біля порога. А потім всілася хвалькувато поряд, щоб її похвалили. Ледь не прибили дурепу таку. Бігла додому з підібганим хвостом.

– Он як? Га, собако? Було таке? Що тут про тебе говорять? Хіба це про тебе, собако? – Хлопець заусміхався, нахилившись до Луші.

Луна Квін Амор, у просторіччі Луша, сіла, вирячилася ясними, майже білими на тлі чорної облямівки очима на хлопця, поводила вухами, покрутила довбешкою з боку в бік і видала свій цирковий номер, тобто цілком по-людськи вимовила:

– Айлав’юмаааха.

– Що? – здивувався юнак. – Що він сказав?

– Це вона. Дівчинка. Луша. Тато подарував її мені і навчив говорити: «I love you, Masha».

– Ааа, клас! Дякую, Лушо, тепер я знаю, як звуть твою господиню! – Юнак знову широко посміхнувся і став іще чарівнішим.

Почувши своє ім’я, Лушка ввічливо і трохи навіть знічено, сором’язливо відвернувши морду, подала велетенську потужну лапу. От же ж собака! Вміє справити враження. Хлопець не стушувався, взяв лапу, потис, куртуазно вклонившись:

– А я – Гнат.

– Айлав’ю, – коротко відповіла Луша.

Хлопець на ім’я Гнат присів і обійняв Лушку за шию. А та яскравим своїм язиком лизнула гостя в щоку і поклала йому голову на плече.

– Ти взагалі до кого прийшов? – підібгала губи Маруся.

Ці двоє вже тепло обіймалися, куйовдили одне одному загривки, воркотіли біля Марусиних ніг на підлозі і, здається, про все забули.

– А, так. Ми тут… Ми ваші нові сусіди, – юнак головою кивнув кудись за вікно і поглянув за Лушиною гривою на годинник. – Ходімо до нас, Маха, га?

– Чого б це? – Маруся якось зовсім розгубилася від такого його простого домашнього доброзичливого тону, немовби вони знайомі сто років.