Марiанна Гончарова - Аргідава

– Та ти розумієш, ми сюди переїхали. А у мене вдома сестричка Ася, сидить сама на канікулах, сумує за своїми подружками дурненькими. Реве, що тут у неї нікого немає, що вона тепер самотня назавжди.

– Маленька, чи що? Ти мене в няньки кличеш?

– Ну, як маленька, п’ятнадцять років буде. Саме час ревти і сумувати. А, так. Я Гнат, – ще раз уточнив Гнат, чомусь дивлячись Луші в обличчя. Та, зрадниця, вклонилася, витягнувши передні лапи.

– Я тебе не в няньки кличу.

– А навіщо?

– Ну як… Дружити… Га?

– Гаразд. Я – Марія, – взуваючи сандалі, набундючившись від зніяковіння, відповіла Маруся.

– Я знаю. Мені Луша сказала.

Луша знову вигнулася в поклоні, вляглася і затулила лапами очі, мовляв, засоромилась я.

– Ходімо вже. Чекай, Лушо, підлиза така! Я скоро. Охороняй!

Луша знову розтулила свою немаленьку вовчу пащу, промовила «няу!» і з важким зітханням вляглася, згорнувши лапи під грудьми, немов бабуся на лавочці. Ще один Лушин цирковий номер.

– Якось дивно вона лежить. Якось не по-собачому… – озираючись, вже у дверях, зауважив Гнат.

– Лушка, бачиш, переконана, що вона кіт. Її, маленьку, наша стара кішка виховувала, Брюль її звали. Хороша вона була людина. Вилизувала Лушку всю. Вночі приходила до цуценяти спати, щоб та не скавуліла від самотності. Бачив би ти картину, коли Луша виросла. Брюль щоранку підходила, ну просто як людина, дивилася приречено на це гігантське поле діяльності і починала вилизувати. І така сувора матуся була, могла і по морді лапою врізати, якщо Лушка митися не хотіла. І ніколи перша не їла. Чекала, коли Луша поїсть зі своєї миски, кусне з її, хоч ми і не дозволяли, і вже потім, коли дитина сита, бралася до їжі. От собака й поводиться, ніби не дуже добре вихований, випещений, викоханий, перерослий котик. Ти ще не все бачив. Вона ж фиркає, ображається, краде потрошку, скидає з поверхонь усілякі дрібниці, ганяє їх лапою по підлозі, у вікно дивиться годинами, на коліна лізе, така корова, клубком згортається, вилизує себе і тих, хто їй подобається…

– Ну, я зауважив. Мені лестить, – Гнат саме витирав носовичком свою скроню та щоку, котрі Луша щедро обцілувала на прощання. – А вона багато слів говорить?

– Ну, англійською лише про любов.

– А іншими мовами?

– Іншими мовами нявкає. І коли хоче їсти або гуляти, каже «Маааха». Тобто я.

– Ох! Чудеса виявилися поряд! – вигукнув радісно Гнат. – Ходімо швидше, Маха. Ти – просто скарб. Аська зрадіє, а то мені до універу треба їхати. У мене лекція.

– Лекція? Ти вчишся? Ні? – Маруся зупинилась. – Я не бачила тебе… вас в університеті. Викладаєш…те?

– Ага. Викладаєште, – Гнат засміявся. – Та кілька годин у мене. Аспірант… ми. Звичайно, ти не бачила. Ганяєш, задерши носа, з почтом залицяльників і друзів, де тобі мене побачити. А ось я тебе бачив. І не раз. Ходімо швидше.

Гнат пхикнув, не приховуючи задоволення, що Маруся зайшлася від сміху, задираючи коліна, ніби конячка в галопі.

– Ось тут, – показала Маруся будинок, – жила моя найкраща подруга Мірочка. Вона зараз в Ізраїлі вчиться. І збирається йти до армії служити. Дуже цим пишається. А це старе дерево, слива-угорка – наш із Мірочкою штаб.

– Ааа, штабик! Хлопчики в дитинстві так називали секретні свої місця.

– Велике діло, штабик. Та ми з Міркою державні, ні, всепланетні проблеми вирішували он там, на тій гілці. Сиділи… Як два горобці…

Дорогою вони обдерли нічийну, а отже, спільну черешню.

– А що ти викладаєш? – спльовувала Маруся кісточки в кулак і з задоволенням зауважила, що Гнат також не плюється на всі боки, а збирає кісточки в долоню.

– Історію стародавнього світу і археологію.

– Та невже?! Овва! Правда? Чесно-чесно? А сюди чого переїхав?

– Та якось… Батькові клімат не підходив у місті. Він астматик. А тут у вас, в сільській місцевості… точніше, тепер уже в нас, добре. Тато в архіві працює. Вже тиждень. Директором.

– В архіві? – Маруся зупинилася, практично на одній нозі завмерла, тримаючи перед собою кулак із черешневими кісточками. – Ні, правда, в архіві?!

– Ну правда, звичайно. Навіщо ж мені вигадувати. А що в цьому такого? Ти чого зупинилась у позі журавля? Ходімо. Слууухай, а що це в тебе з обличчям?

– А що? – йой! – Маруся згадала, що вийшла кудлата, вії… та немає, як їй здається, у неї жодних вій, так, сама назва, щітка облізла. Після прибирання навіть не вмилася, так і вибігла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама її, Оленка, якось привезла з Голландії олівець. З тих, що в школі роздають дітям. На олівці було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй із незнайомцем), але хто ж маму слухає в дев’ятнадцять років?