Марiанна Гончарова - Аргідава

– Аииииии! Аииии! Змовкни все! Цаааря-ааа убито! Вбито! Дитяааа! Божество наше! Життя моє! Помер! Що ж ти накоїв, мій хлопчику?!

З лютим галасом, б’ючи в паніці крилами, злетіли сотні круків, каркаючи гортанно, оглушливо. Равке раптом застигла, дивлячись перед собою, не витираючи мокрого від сліз обличчя і не бачачи нічого скляними очима, випростала вперед повільно руку, обвішану моторошними гримучими браслетами зі шкіри зміїної, з чиїхось кісток та зубів, скерувала свій кігтявий палець на молоду дружину вождя Ют, кілька разів тицьнула ним в обличчя дівчини, котра смиренно сиділа біля ложа чоловіка, сяяла в тьмяній імлі ясним білим лицем і сріблястим, з місячним відливом, волоссям, сиділа, покірно обійнявши коліна, і чекала вирішення своєї долі. Охорона миттєво, за німим повелінням, підхопила і повела Ют до жіночого шатра, сліпо підкорившись відьмі Равке, не розбираючись, повела на розправу до інших дружин царя. Жерці, що супроводжували Ют, перейшли в це поселення разом зі своєю панею з-за тихої чистої молодої річки Борейон, котра народилася і побігла з веселим блиском, рукавом від Істра, жерці, незворушні добрі мудрі люди, що носили на плечах білі нетутешні м’які шкури, жерці, що виростили дівчинку і виховали справжню принцесу германську, навчили її як жіночих, так і чоловічих мов багатьох племен та народів, жерці віддані, перевірені неодноразово, авгури, які вміли передбачати майбутнє, спостерігаючи за польотами та поведінкою птахів, звіздарі, здатні за світилами читати прийдешнє, знахарі, готові зцілювати недужих, хто б вони не були, – вони, жерці, не зуміли і не встигли врятувати свою господиню, позаяк, єдине, чого не вміли, – битися і вбивати. На знак скорботи за своєю принцесою Ют жерці порізали собі обличчя. Чоловіки – щоки. Жінки – перенісся. Над поселенням, немов чорні низькі грозові хмари, нависли зойки, ридання і густе тваринне нелюдське виття. Ніхто не очікував, що щасливої своєї шлюбної пори з безцінною жаданою юною дружиною він загине раптово. Миттєво.

Немає царя, отже, і царства не стало. Він був – царство. Царство – був він. Загинув вождь, розпалась імперія. Як і чим було жити тепер його народові? Цар завжди вирішував за них. Він думав за них. Він годував їх. Він давав їм війну, щоб у народів його було золото, вдосталь їжі, жінки та коні. Він навчав їх ненавидіти і бути щасливими від своєї ненависті. Вони не вміли більше нічого, вони не озиралися навколо, дивилися лише вперед. Попереду завжди був він, вождь, цар. І ось його не стало. Ніхто не розповідав їм, як горювати і жаліти. Від цього сила несподіваної скорботи була такою великою, важкою, незнаною раніше, що люди, вражені звісткою про загибель вождя, падали замертво.

Ті з охорони, хто за наказом радників царя, ске-ровані вказівним кігтем відьми Равке, вранці прийшли за юною покірною мовчазною дружиною його Ют, аби віддати її на поталу в жіноче шатро, ті, що вели її, знітившись, тримаючи її білі небачені шовкові руки та плечі, були згодом убиті. І слідом за замордованою Ют було вбито всіх дружин вождя. Вбили і тих, хто вбивав катів його юної дружини. Всіх, хто готував із сердечною тугою в грудях поховання вождя, також було вбито. Всіх, хто побачив вождя в ранок його смерті, вбитого так непристойно, на ложі подружньому, а не в бою чи поєдинку зі звіром, убили. Тих двох хлопчиків-рабів із германського племені, котрі розчісували, заплітали гриву і чистили норовливого царського коня, що плакав людськими сльозами, і підвели його до господаря, полеглого в останній битві з вічністю, також було зарізано. І жеребця його, тонконогого дивовижного молодого жвавого красеня, котрий так само сильно відрізнявся від бойових приземкуватих коней, як колишня принцеса, рабиня Ют, від інших втомлених, спрацьованих, змучених смаглявих чорнокосих рабинь, – коня його також закололи. Всі, хто бачив кри-ваве поховання вождя, були вбиті. Їхні передсмертні сльози, їхня невинна кров залишилася на золоті, на коштовностях, на мечі легендарному, на луках, стрілах та буденних речах, необхідних у посмертній подорожі душі царя та життя в іншому світі.

Равке перепорпала все, оглянула кожну річ, що її поклали вождеві із собою в далеку путь, нишпорила, принюхуючись, шумно і часто втягуючи носом, крутячи головою, як щур, обмацувала чутливими своїми пальцями складки одягу. Що вона шукала? Знаходила непотрібне, струшувала з рук куди прийдеться. Що розшукувала? Нікому не було відомо. Голосила страшно, захлиналася, та пошуків не припиняла. Рухалася дедалі повільніше і важче, а згодом, відчувши щось нездоланне, фатальне, схопилася з її єдиною дорогоцінною любов’ю, з дитятком її, з Молодшим, потяглася другою рукою до нього зі смердючого крикливого натовпу, не дотягнувшись, пройшла на негнучких невірних ногах, закричала: «Каміііінь, Хлопчик! Зник камінь, Хлопчик!», раптом легко зітхнула, тихо та ніжно засміялася своїм дивовижно ніжним дитячим сміхом, який ніби нікому не належав і був занесений випадково південним вітром, промовила здивовано й смиренно: «Як же не знайшла? Як же не встигла?», та й упала замертво, одразу ж почорнівши на обличчі ще більше, втупившись порожніми очима в байдужі до неї, незнайомі з нею, здивовані старі небеса.