Марiанна Гончарова - Аргідава

– У мене на обличчі? Де? – Маруся тильним боком долоні заходилася витирати щоку.

– Ні, на носі в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказівним пальцем собі в ніс. – На переніссі. Що це? В клубі побилася? По деревах лазила? Котопес Луша дряпнула?

– Ну, ти й скажеш таке! – Вона знову полегшено зайшлася сміхом, Гнат із задоволенням загиготів і собі. – Книга впала. З полиці. Уявляєш? Просто на перенісся. Ребром. Важка. Альбом із репродукціями. Малі голландці.

– О! Добре, що малі, а не великі.

Обидвоє знову з готовністю зареготали.

– Боже мій, як я люблю сміятися. Від цього в мене частенько неприємності. Якщо раптом смішно стає на парі або, як тато часто застерігає: «Не смій сміятися в ута… уста… установах» (ох!), – витираючи сльози, зізналася Маруся.

– І я теж такий смішливий! – у відповідь зізнався Гнат і заразливо посміхнувся.

Гнат іржав безпардонно, радісно й оглушливо, закинувши голову до неба, на очах у всієї маленької вулички, дуже симпатичний, щиро кажучи, навіть вродливий. Маруся зі здивуванням – адже лише щойно познайомилися – реготала у відповідь. Обидвоє були страшенно задоволені одне одним. На них радісно озиралися поодинокі перехожі.

– Та годі тобі! А хочеш правду? Це було ще взимку. Я хворіла на грип, такі сни були страшні, боялася спати, ну… хотіла одну книгу з шафи дістати, але слабка була і не втримала. Такий гуркіт був. Ніс синій взагалі. Соромилася потім з дому вийти.

Відсміялися після репліки про «великих голландців», Маруся, чомусь одразу зметикувавши, що Гнат у курсі, що за голландці, що за альбом, оцінила, що він також не переймається розтлумаченням, певний, що Маруся зрозуміє його жарт.

– То ви, матінко, може, і книги читаєте? – з підвиванням, театрально заламавши руки, басом проказав Гнат.

– Читаю-читаю, батечку, аякжеж! – кисленько пропищала Маруся гидким голоском і присіла в кніксені.

– А вірші? – серйозно зазирнув він у вічі. – Любиш?

– Любиш, – згодилася Маруся. І зніяковіла чомусь. Й опустила очі. І заходилася себе подумки картати. Коза така. Зашарілася. От же ж дурна. І кудлата, в старих шортах, вії не нафарбувала. Коза, достеменно коза.

Так, захоплено перебираючи назви книжок і дивуючись збігам, дізнаючись, що обоє полюбляють каву з пінкою, що не люблять зрізаних квітів, що дрібний дощ, коли ти безтурботний турист або гість у чужому місті чи у чужій країні, – це прекрасно і дуже важливо для душі, – вони, ще мить тому зовсім не знайомі люди, а зараз, здається, вже друзі, широко крокуючи, забігаючи одне перед одним, високо і недбало розмахуючи руками, прийшли до нових сусідів Добровольських на подвір’я. Гнатова сестра Ася вийшла на поріг, смішна, також дуже вродлива, смаглява, тонка, гнучка, ніжна дівчинка в завеликій, як на неї, чи то Гнатовій, чи то батьковій картатій сорочці, що дуже доладно й навіть елегантно на ній сиділа, посміхнулась, як і брат, відкрито, на весь рот, і коли Маруся привіталася й сказала: «Я – Марія», знову пригадавши, що вбралась, як опудало (коза, достеменно коза), вона, замість того, щоб манірно простягти й потиснути руку, вчинила цілком правильно, спонтанно, щиро та смішно. Вона нахилилася до Марусиного плеча, потерлась об нього, немов кошеня, і сказала:

– Няу.

Всі троє, і гостя, й Ася, і її симпатичний брат Гнат, ну достоту симпатичний і милий братчик-Гнатчик, ох-ох! – весело засміялися, просто день сміху якийсь.

Контакт із Асею було встановлено миттєво. По-перше, вона була схожою на Гната, одне обличчя, лишень дівчинка. І їй це обличчя личило ще більше.

Маруся тоді ось що зауважила і досі це бачить: що Гнат і Ася, безумовно щирі, чесні та відкриті люди, ніколи не робили й не роблять двозначних лицемірних вчинків, не говорять зайвих дурних слів і терпіти не можуть загальних дурнуватих ритуалів. Одне слово, вони виявилися цілковито Марусиними людьми.

– Яка ж ти Марія? Ти не Марія зовсім. Ти… – Ася високо-високо звела й без того високі брови та негайно отримала від брата: «Не морщ лоба!» – Ти – Маруся, типова Маруся. Зараз-зараз. Зараз зрозумієш. Ходімо.

– Мені також батьки нагадують: «Не морщ лоба!» – А як його не морщити?

– І я кажу. Звідкіля мені знати, морщу я лоба чи ні…

– «Коли побачите перші зморшки у двадцять п’ять років, тоді зрозумієте», – так каже моя мама.

Ася, безтурботно чалапаючи босими ніжками, побігла в дім.

Маруся з Гнатом пішли слідом. Увійшли до прохолодного, духмяного, з добротним запахом дерева та свіжого ремонту будинку. На дверях Асиної кімнати висіла табличка: «Бейкер-стрит, 221В».