Марiанна Гончарова - Аргідава

– До Аськи не заходь! – попередив Гнат. – У неї завжди свинарник.

– Оце сказав! – звідкись із глибини своєї кімнати глухо пробуркотіла Ася. – У мене творчий безлад! Перформанс.

– Ну, – знизав плечима Гнат. – Я бачу свинарник, ти бачиш перформанс.

– Так. Я художник. Я так бачу! – Ася надулася на брата Гната. – Цікаво, а що побачить Маруся? Заходь, – дівчинка, прочинивши двері, широко повела рукою, запрошуючи Марусю до своєї кімнати.

Як на Марусине недосвідчене око, п’ятнадцятирічна Ася виявилася непоганим художником. Стіни було оздоблено її малюнками, начерками, акварелями. Щоправда, висіло це все без рамок, неоформлене, прикноплене, пришпилене, приліплене скотчем абияк, налізало одне на одне. Але в цьому всьому була якась дивовижна краса, чарівність, іронія. Якийсь безладний лад, з котрим легко було погодитися та примиритися. Так само, як із Асиною гігантською картатою смішною сорочкою. Поміж малюнків на стінах було чимало портретів: і олівцеві начерки із зображенням брата, кумедні шаржі, й один дивовижний начерк, де Гнат витріщився з картини просто на глядача, здивований, радісний і водночас знічений, немов дитина. Ніби як: ой, ти хто, дівчинко, га?

Марусі здалося, що вона дуже довго стояла, як віслюк, ні, як баран, непристойно розглядаючи цей портрет, і ледве змусила себе відвести погляд.

– А як ти знаходиш тут те, що тобі потрібно? – запитала вона обережно, поглядаючи на купу речей, з явним поспіхом звалених на диван, на стіл та в куток, скоріш за все, ще не розкладених після переїзду. Запитала, щоб не мовчати. І щоб знову не витріщатися на Гнатів портрет.

– А дуже просто. Я вмикаю в собі Шерлока Холмса. – Ася з ногами залізла в крісло і вже черкала щось у блокноті. Вправно шаруділа олівцем, по-пташиному крутила головою, дрібно поглядаючи. Маруся, як перед фотографуванням, пригладила волосся і знову пошкодувала: «От дурна! Ну хто заважав затриматися, вмитися і вії підфарбувати!»

– А Шерлок Холмс думає, кх-кх! – провадила Ася. – If I were Asya Dobrovolsky, where I could put the thing I was looking for? А ось якби я був Асею Добровольською, куди б я міг покласти ту річ, що її я шукаю? І відразу знаходить. Тобто я знаходжу. – Ася рвучко видерла аркуш з блокнота, звідкілясь виловила кольорову яскраву кнопку, застрибнула на стілець і помістила Марусин портрет на стіну поряд із отим портретом Гната.

Ох, Маруся навіть заплющила очі від зніяковіння, засоромилася, знітилася, розгубилася, і що там іще кажуть у таких випадках. А Гнат раптом кашлянув, суворо зиркнув на Асю, одразу ж заходився збиратися, швидко попрощався і пішов. Ні, ну нормально? Марусі навіть здалося, що аж надто він запоспішав і попрощався сухо. Щойно ґиґотіли, немов ситі гуси під чиїмсь плотом, а зараз випростав спину, такий поважний, – викладач, аспірант, можна сказати, просто аспірантисько.

«Ну ось… – подумала вона тоді і скисла. – Ще цього мені бракувало!» А чого саме, вона собі боялася зізнатися. Але неначе всю накопичену за ці півгодини, чи скільки там, зігріту сонцем короткої прогулянки радість зі смаком краденої черешні, усі збіги та влучності, усе це ніби забрали в Гнатовому дурнуватому портфельчику, немовби її, цієї радості, й не було, а все їй просто здалося, вигадалося. «Ну і зрештою, чого я хочу?» – думала вона. Кудлата, ненафарбована, в старих шортах, якась одна з тисячі студенток університету.

І хоча Маруся серйозно засмутилася, не зізнавалася собі в цьому, намагаючись не показувати цей смуток кумедній і чарівній Гнатовій сестричці, того ж дня вона познайомила Асю зі своїми друзями, із сусідами, а заочно – з Мірочкою та її сестрою Раюнею, майбутніми лікарями, котрі виїхали разом із батьками до Ізраїлю. Показала квартиру, де вони жили, стіл під виноградом, де всі разом сиділи – грали, читали, їли. Познайомила і зі своєю сливою-угоркою. Вони з Асею навіть залізли туди і трохи посиділи серед гілок. Втім, розмовляти Марусі хотілося тільки про те, про що нікому говорити було не можна. А сестрі Асі й поготів.

«Втелющилась я, одне слово. Міцненько втелющилась, – констатувала подумки Маруся. – Невже закохалася? Коза».

…а закінчилося його велике і страшне життя за мить до сходу сонця.

На світанні, коли жінки вирушали по воду до джерела, Равке зайшла до покоїв, побачила його, нерухомого, закривавленого, і зрозуміла одразу, що він не дихає. А вірила ж раніше, що безсмертний, всемогутній, безстрашний, повновладний повелитель світу. Збагнула одразу, що пізно його повернути, воскресити: ні живою водою, ні кров’ю людською, ні соком гірким полиновим, ні словами втішними та лагідними, ні замовляннями, ні бурмотінням чаклунським не підняти. Ніщо вже не допоможе. Вона, годувальниця його престаріла, що мала славу відьми степів та пустель, немов ковила, моталася світом за божеством своїм, безпритульна, брудна, у дранті з пір’ям і в лахмітті зі смердючих шкур – непристойно вбрана, – що їла вона, що пила, ніхто не знає, чим животіла, коротаючи ночі біля порога його, годувальниця його Равке. Вона хрипко заревла, заверещала, застогнала, видираючи сплутані сиві коси, що ніколи не бачили гребеня, сто років тому дрібно й туго заплетені, звиті, скручені, немов змії, по всій худій маленькій голові, почала завивати, дряпаючи зморшкувате, немовби глиною вкрите обличчя, закинувши голову, розхитуючись, мукаючи, переступаючи з ноги на ногу, витанцьовуючи безглуздий, страшний, дикий божевільний танець, приказуючи: