Марiанна Гончарова - Аргідава

Згодом інші подружки, включно з Мірчиною сестрою Раюнею, робили спроби розповісти Марусі про випробування підземеллям, але вона щоразу зупиняла ці намагання. По-перше, щоб ці дурепи не порушували обітницю. По-друге, щоб це якось не вплинуло на її власну обіцянку про музичний слух та подарунки від усіх-усіх, особливо якщо цуценя, а по-третє, їй уже було цікаво розслідувати все самій і відшукати люк.

І вона знайшла його.

Через два роки, закреслюючи у своєму таємному списку підозрюваних місць уже перевірені та обстежені, навчаючись дедуктивного методу за Конан-Дойлем, вона знайшла вхід до підземелля: квадратний люк, пласка накривка, оббита бляхою, нібито вхід до підвалу, міцно замкнений на два великих амбарних замки, а насправді – вхід до таємниці. І все склалося: Вовця Марущак був сином директора міського архіву і ключі просто міг поцупити, а відтак покласти на місце. Адже в директора обов’язково мають бути ключі від підземелля, що розташоване під його архівом. І не було такого дня, щоби, минаючи архів (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архів до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»

Якось я тяжко захворіла на грип, та ще й якийсь нетутешній і такий небезпечний, що всіх домашніх відселили від мене якнайдалі і що три години «швидка» возила до мене лікаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усіма пересторогами, як у кіно про пандемії. Лікар приїздив, фальшиво-радісним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що організм у мене молодець, що він бореться, а те, що вона не падає, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тоді не знала, що реанімація переповнена хворими на цей самий грип і деякі вже й не видряпались, а перебралися з лікарняної палати на зелені луги іншого світу, позаяк я не знала, що неможливо від нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в ті дні якось окремо від мого грипуючого тіла, я просто інстинктивно скеровувала ту гарячку в потрібний напрямок, і якось уночі вона наснилася мені, Аргідава. Вона прийшла до мене сама і розкрила обійми.

Пожаліла.

Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменів сходинках, спускалася до річки з великим важким глеком на плечі, притримуючи його однією рукою, а другою підсмикнула спідницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким і шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на поділ і не спіткнутись. Я йшла, старанно дивлячись собі під ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дівчина – тоненька, гнучка, з вузькою міцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-під тісної шкіряної стрічки навколо чола, в грубій коричневій сукні. Вона ступала легко, боса, майже бігла, пританцьовуючи і наспівуючи щось, постукуючи ритмічно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти її хотіла, що там далі, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотіла гукнути її, але з горла, як буває уві сні, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити ані слова, лише беззвучно хрипіла й задихалася. Я відпустила поділ спідниці, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дівчини, але не змогла дотягтися, бо вона бігла дедалі швидше й стрімко віддалялася від мене, і я вже не встигала й захлиналася від бігу. Ось-ось вона мала спіткнутися об криво покладений камінь на розі. І тоді я щосили кинула об землю свій глек. Він розбився з глухим стукотом. Дівчина перелякано озирнулася, переводячи здивований погляд з мене на черепки розбитого глека. Ця дівчина, ця дівчинка… Родима плямка – маленька, кругла, на правій руці, на тильному боці долоні. Бліде личко. І червона пляма на переніссі. Вона зніяковіло посміхнулася, схиливши голову до плеча, мовляв, з ким не буває, і сказала:

– Дівчинка чекатиме на Турецькому мосту.

«Яка дівчинка?..» – подумала я уві сні.

– Донька коваля, – була відповідь. – Гобнета.

Прокинулась я з криком і вся спітніла, на вологих простирадлах, і виявилося, що температура в мене нарешті впала, дихати стало легше, лікарі мої святкували перемогу і хвалили мене. Довго я приходила до тями після цього важкого грипу, температура більше не мучила мене, снів я більше не бачила, та коли за кілька днів, похитуючись від слабкості, нарешті дісталася до ванної і поглянула на себе в дзеркало, виявилося, що на переніссі та на крилі носа у мене з’явилася червона пляма. Вона є і тепер. Вона то червоніє, то стає майже непомітною, але позбутись її неможливо, а лікарі розводять руками.