Марiанна Гончарова - Аргідава

Після загибелі будинку всі дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навесні. Кажуть, що вони замерзли, не звиклі до тогорічних нетипових морозів. Але насправді дерева пішли із життя з власної волі. Слідом за будинком. Таке трапляється. На знак скорботи. Таке буває.

Хороший, надійний був у центрі міста будинок. Живий, чуйний і міцний. Він вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений із кубів. Гадаю, раніше, на початку ХХ століття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати і добудовувати квартири – спершу в лінієчку, потім праворуч, затим ліворуч. А поряд з оцим будинком, куди одного дня принесли благословенний пакуночок з ріпочкою на ім’я Маруся, відділений невеликим садочком та квітником, стояв іще один двоповерховий, але сучасний, либонь, один із перших у місті, чотириквартирний будинок з маленькими непристосованими кухнями, великими холами внизу при вході, де можна було навіть за бажання танцювати, з дивним незручним плануванням кімнат і без зручностей, навіть без водогону. Його у нас чомусь називали «Жовтий дім», хоча він був сірого кольору, зі свіжою шорсткою «шубою» на всіх зовнішніх стінах. Увесь великий двір, в кущах бузку, квіткових клумбах і фруктових деревах, був оточений приватними будинками з живоплотами, де також росли діти від шести до сімнадцяти років. Діти збиралися або біля «Жовтого будинку», або в сусідньому занедбаному парку імені Пушкіна, разом натхненно гралися в «Бариня прислала сто рублів», у класики, в штандер, у бадмінтон, в цурки, у козаки-розбійники, інші чудові ігри, в котрі давно вже не бавиться дитячий народ. Щоправда, Маруся частенько потрапляла в розпал гри, а часом і просто до фіналу, через вечірні уроки в музичній школі. Але зате під час канікул, у вихідні, якщо її не відвозили до бабусь-дідусів, вона гралася з дітьми мало не цілими днями!

І ось якось влітку вся компанія зникла. Доки Маруся, нетерпляче підганяючи хвилинну стрілку на годиннику із зеленавим фосфорним слоном, відсиджувала обов’язковий час за фортепіано, чула у відчинене вікно: «А Вовця вийде?», «А Міра вийде?», «А Таня вийде?» – це бігали одне до одного її друзі-сусіди, й ось коли вона вийшла надвір, з’ясувалося, що нікого, абсолютно нікого у дворі немає. Куди всі поділися? На ґанку сусіднього особняка сидів сусідчин син Варерік, чистив овочі на всю велику – семеро дітей – родину й одночасно жував уже почищену сиру картоплю.

– А де всі? – запитала Маруся.

– Пішли кудись, – байдужим тоном відповів Варерік, граючись маленьким ножем.

– Куди це?! – Маруся почала роззиратися навколо, але нікого не побачила.

– А не знаю, – Варерік ножем зосереджено виколупував червивинку з картоплини, відкушуючи з неї горбики та нерівності.

– А Віталік де? (Віталік був Варерчиним братом, на один рік старшим, вони міцно дружили.)

– Віталя також із ними пішов, – солодко цямкав картоплею Варерік. – Усі пішли.

– І Раюня?

– Ага.

– А ти чому не пішов?

– Покараний. Я вчора у ківш екскаватора заліз! – похвалився Варерік.

– Навіщо? – Маруся заздрісно дивилась, як точиться соком картопля на білих зубах Вареріка. Особлива, як вона вважала, картопля, таємнича картопля, чи то батат, чи ще щось, – припускала дівчинка, вже тоді начитавшись різних пригод за участі хлібних дерев, трюфелів та солодкої картоплі.

– Навіщо ти заліз у ківш екскаватора? – повторила вона запитання.

– Та! – відмахнувся Варерік. – Покататися хотілося. А екскаваторник побачив. Привів додому. За вухо, гад, схопив. І привів. Диви, яке червоне.

– Так у тебе обидва вуха червоні.

– Мама ледь друге вухо не відірвала. Сказала, нічого солодкого більше, крім картоплі та моркви. От я і жеру. Моркви я вже поїв, а зараз картоплю ось…

– А тобі… тобі смачно?

– Ага! – з інтонацією Тома Сойєра хвалькувато причмокнув Варерік. – Хоч куснути?

– Так, – чесно зізналася дівчинка. Ніколи вона не куштувала сирої картоплі. Ніколи батьки не давали їй такої пінно-соковитої картоплі. Такої з вигляду апетитної, хрусткої солодкої картоплі.

Варерік простягнув почищену половинку в брудній лапі:

– На. Бери. Назовсім. Чуй, тіки так: ти дочисть цибулю і моркву, харе? Я зара’.

Зістрибнув з ґанку і, босий, у зелених шортах, чкурнув за ріг і також зник.

Картопля виявилася звичайнісінькою сирою картоплею, нічого особливого або таємничого. На ґанок вийшла тітка Катерина, побачила, що сусідська вчительська донька невміло, проте старанно колупає ножем моркву, з розумінням по-совиному угукнула, вперлася кулаками в боки і з максимальною силою звуку загрозливо заволала кудись удалечінь: