Марiанна Гончарова - Аргідава

Коли їй виповнилося шістнадцять, Тишко не приїхав. Обіцяв. Але не приїхав. Батьки приховали від неї в її день народження, що Тишко раптово помер. Не хотіли засмучувати. Проте Маруся і без того була похмурою, невдоволеною, бурчала. Казала, що Тишко її покинув, почувалася нещасною, бо мала намір урочисто оголосити йому, своєму улюбленому другові, що вже вирішила, куди вступатиме, де і чого навчатиметься. Була певна, що Тишко зрадіє. А він навіть не зателефонував. І, вештаючись знічев’я будинком, вона не витримала і зателефонувала йому сама. Вигадала навіть щось на зразок:

– Ану вітай мене! Ти що, забув?

Маруся та її батьки, Оленка й Олежик, поїхали прощатися з другом через два дні… Маруся йому сказала, як і хотіла. Вона сказала, обережно торкаючись нерухомого його плеча:

– Тишко, я йду в археологію. Ти не заперечуєш?

Мені, щиро кажучи, вона важко давалася – ця книга. Кілька разів я схоплювалася з-за столу, сама на себе кричала, сердилася, кидала роботу і йшла геть. Назавжди. До сусідньої кімнати або до кухні. Господи, як багато я їла через усі ці прикрощі! Я ж повсякчас щось жувала. Двічі видаляла файл, вбивала крок за кроком. «Зберегти?» – «Ні!» – забивала я курсор у варіанти відповіді, файл переходив у кошик, я мстиво обирала опцію «Очистити кошик». Вставала, струшувала руки, робила сім’ї офіційну заяву: «Вбила Аргідаву» – і знову рішуче перла до холодильника. Але рукопис все одно звідкілясь випливав, і мій хитрий ноутбук, теплий та живий, привітно інформував: «Останній файл, який ви відкривали, – „Аргідава“. Відкрити?»

Я похмуро сопіла і малодушно відповідала: «Не знаю…»

А ноутбук наполегливіше: «Відкрити? Так? Ні? Чого мовчимо?»

«Ну, відкривай. Чо!» – понуро відказувала я.

Досі не збагну, як йому, моєму комп’ютерові, вдається зметикувати і зрозуміти, щó треба видалити назавжди, а що зберегти і знову підсунути потрібної миті. От якби й чоловіки, думаю я, були такими ж уважними та кмітливими, як мій комп’ютер…

Мені дуже важко давалася ця книга. Я так давно і так сильно хотіла про це написати, що коли сідала працювати, пальці не встигали за думкою. Водночас мене починало лихоманити, трусити, нудити, боліли очі та голова, завершувалося все сльозами, сварками з усіма, хто трапиться під руку.

Я багато їздила, шукала, сиділа в неопалюваних архівах картинних галерей, соборів, закритих для відвідувачів сховищах бібліотек, де стояв такий безпросвітний застояний запах книжкового пилу, що тривалий час у мене лилися сльози, не відпускав сухий кашель і допікав алергійний нежить.

– Тому, що ти дивна. Так вони сказали. Ти дивна. Це не я кажу, Марусю, це вони так кажуть. Ну ти сама поміркуй. От пригадуєш той випадок, коли ми грали в «пекаря»? А ти раптом завмерла, втупилася кудись удалечінь і мовчиш. І не бачиш нікого й нічого. Вони кажуть, що через тебе наша команда завжди програє. Бо ти впадаєш у задуму. І застигаєш ні в сих ні в тих. І ще Вовця сказав, що лячно дивитися в твої очі. Ось чому тебе не взяли. А нас із Раюнею взяли. Ні, я вже звикла! Я знаю, що ти впадаєш у задуму, ніби в грі «Замри-відімри», що ти в цей час вигадуєш. Щось. Або бачиш когось.

А ось вони – ні.

А як все починалося…

Великий двоповерховий австрійський будинок. Кілька дружних родин мешкали там, у цьому міцному добротному розумному домі: теплому взимку, прохолодному влітку. Будували його освічені австрійські майстри. На віки. До слова, коли через багато років на цьому зручному місці, в центрі міста, вирішили збудувати якусь владну споруду для чиновників усіх мастей та рівнів, будинок не захотів помирати. Його намагалися розібрати за допомогою відбійних молотків – він стояв. Приїхав кран, і будинок заходилися бити спеціальною гігантською залізною грушею. Він все одно впирався і продовжував стояти. Будівельники розібрали дах. Почалася злива. А будинок вперто і відповідально не пропустив досередини ані краплини. Немовби вирішив триматися до останнього, позаяк із самого початку не планував здаватися і з доброго дива вмирати. І тоді його підірвали. На його місці збудували чотириповерхову споруду з білої цегли. У ній холодно взимку, душно влітку. До того ж під час землетрусу споруда дала тріщину й просіла. У кожному кабінеті тісно сидять чиновники та чиновниці. Безкінечно п’ють гидку розчинну каву, палять, пліткують, сваряться з набридливими відвідувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну і держава вдає, що платить їм зарплатню.