Марiанна Гончарова - Аргідава

Отже, хоч прийом давно відомий, змальований у літературі, він, як і раніше, дієвий. Ось як слід розпочинати роботу! З певністю в завтрашньому дні. І в післязавтрашньому також. А я, на жаль, боягузка і слабачка. Нерішуча, невпевнена в собі, повсякчас думаю: та куди мені! І біля фортеці тієї упадаю з усіх боків, либонь, десятки років уже. З дитинства. То намагаюся взяти її штурмом, лечу стрімголов, беззбройна, наївна, з роззявленим від захвату ротом, готова дізнаватися, пізнавати, відкривати, мовляв, поділися, благаю, я ж не заподію шкоди. А вона не здається. Мовчить, не відповідає. То роками веду облогу: вештаюся довкола, розмовляю з археологами, з реставраторами, чіпляюся до наукових працівників, гуляю неподалік, сиджу біля річки, спираючись спиною на фортечний мур. Торкаюся каменів, мацаю, вглядаюся, подумки запитую. А вона, неприступна, взагалі ніби на мене не зважає, не відгукується, пихата, холодна, мовчазна. То зайду з головного входу через великий дерев’яний вічний міст, то з боку Дністра, діставшись моторним човном з допомогою друзів. То віддаю мзду за вхід, як звичайний турист, то забіжу нелегально, таємними стежками, в обхід. То приходжу побути наодинці, коли немає нікого, лише вона і я, стою, дослухаюся. То заявлюся до фортеці в дні історичних реконструкцій, коли грає вона з новими поколіннями в баталії, битви, облогу та штурми, грає не всерйоз, легко, підсміюючись, мовби кішка з мишкою, мовляв, ну-ну, спробуйте. Ти мені ніхто, – неначе каже вона мені, – й сили в тебе недостатньо, і душа в тебе, як я бачу, дрібна, й намірів твоїх я не відчуваю, неконкретні вони, твої наміри, туманні вони, наміри твої. Таких чимало тут було в усі віки, і ніхто, жоден, не взяв мене ні силою, ні ласкою, ні вмовляннями, ні обіцянками. Так, траплялося: стояли у дворах моїх різні люди, билися та вбивали одне одного, палили, руйнували, знищували, проте жоден, жоден таємниць моїх не дізнався і не забрав.

Вона притягує мене так, ніби в минулому житті я мала до неї близький, практично родинний стосунок. Якби ж знати! Так, я ходжу туди часто, вештаюся фортецею і навколо неї довго, обов’язково веду туди своїх гостей, роздивляюся її чужими очима. І, здається, я там пам’ятаю і знаю все: кожен камінь, кожну сходинку. Руки мої пригадують дотики до холодних стін і дерев’яних перил мостів та сходів, серце моє пам’ятає страх висоти, коли підіймаєшся на найвищу вежу і з неї дивишся додолу. Ноги пам’ятають, як бігти потім до Дністра, куди і як ставати, перестрибуючи з каменя на камінь, щоб не послизнутися, не впасти. Мені здається, я пам’ятаю і відчуваю ледь вловимий з минулого запах вогнищ, диму, мокрої вовни, шкіри, коней. Заліза запах їдкий такий, що відчувається в роті. Я відчуваю запах бруду, крові, згарищ. Скошеної трави та гнилих водоростей. Коли я приводжу туди гостей своїх, завжди запитую, зазираючи допитливо в обличчя:

– Ти відчуваєш запах? Відчуваєш?

– Так, – зазвичай відповідає мій гість, дослухаючись до себе, – пахне річкова вода. І ще… Каміння. Пахнуть стіни. Чимось іще. Не второпаю, чим.

Я прожила поряд із нею кілька життів. І коли б не приходила туди – а приходила я часто і проводила там всередині багато часу – почувалася емігранткою. Знадвору мінявся устрій, на символічні трони – більші та менші – вилазив то один, то інший з тих, що обіцяли послужити народові, здебільшого черговий негідник, що підгрібав під себе довгими руками все. Змінювалося життя, змінювалися міста і села, змінювалися цінності, змінювалася мода, зникали назавжди одні люди, народжувалися, росли та дорослішали інші. А в Аргідаві все залишалось, як раніше. Неприступні стіни злегка кришилися від вітру, дощів і снігів, погано росла трава, а дерев споконвіку там не було. Зрідка в Аргідаву залітав птах, але ніколи не оселявся там усередині, не будував гнізда. Не було в Аргідаві ні комах, ні плазунів, ні дрібних гризунів, немовби життя оминало її, боялося там оселитися, неначе Аргідава була безлюдною, готовою для чогось, штучною планетою. Хоча, як мені здається (та чого там – я певна!), вона сама по собі була живою: нервовою і чутливою.

…І відчувала я, що мені давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною і мовчазною, поглядаючи пихато і зверхньо на мене, що прибігала туди дедалі частіше і просила про милість бесіди тихої, майже безмовної один на один, про дозвіл почути, осягнути і розгадати, даючи обітницю не нашкодити.