Марiанна Гончарова - Аргідава

– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадійні спроби твої. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона мені: – Дурепа ти. Дівка нерозумна та легковажна, – глузувала.

Он як?! Не я?!

І тоді я вигадала Марусю, свою героїню, своє відображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсім. Відмінність між нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона сміливіша, рішучіша, кмітливіша. Шляхетніша. І… більш довірлива.

І, врешті-решт, відповідальності в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своїм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися і здійснювати вчинки, на котрі я сама ніколи б не зважилася.

Вперше Марусю привели до фортеці батьки. І ще з ними був друг батьків, колишній однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увійшов до будинку – легкий, кістлявий, підсушений сонцем, – він сів поряд із п’ятирічною Марусею, простягнув їй руку і відрекомендувався:

– Тищенко.

– Маруся, – серйозно відповіла Маруся. – Тищенко – це твоє ім’я?

– Так. Це моє ім’я, – відповів Тищенко.

– Іншого імені в тебе нема? Лише одне? Як у кота? Тишко?

– Гаразд, називай мене Тишком. Як кота, – засміявся Тищенко.

Маруся погладила Тищенка по щоці.

– Тишко.

Тищенко засміявся, великою міцною рукою притис її долоньку до своєї щоки і поцілував її крихітну лапку.

Ну нарешті її привели туди. З одного боку за руку її тримав Олежик, її тато, з іншого – Тишко. Привели її на Турецький міст, і дівчинка глянула додолу: ааах! Зойкнула, запаморочилося в голові. Внизу лежала Аргідава. Вони з подругою Мірою облазили на той час, як їм здавалося, всі загадкові для п’ятирічних дітей місця. Але це! В їхньому рідному місті! Казкова і справжня, велична і неприступна. Її не могли вмістити Марусині очі. А також її маленьке серце. Маруся задихалася, кашляла, полилися сльози. Того разу вона розревілася і не наважилася спуститися донизу. Батьки, Олежик та Оленка, зрозуміли це як вередування, а дядько Тищенко, Тишко, з пильним та гострим оком, поставився до її сліз зі співчуттям. Коли прийшли додому, за обідом він багато цікавого розповів про фортецю.

Довго боялася Маруся. Всередину зайшла, мабуть, аж за кілька років після знайомства. Либонь років через п’ять. І відтоді бігала туди постійно. І не було для Марусі принаднішого місця на світі. Вона бігла до Аргідави, коли була щасливою, ходила поплакати, коли засмучувалася. Як то кажуть, у горі і в радості. Часто просто стояла на Турецькому мосту, і вони – Аргідава та дівчинка – дивились одне на одного. Й обидві почувалися безсмертними. Маруся – тому, що була ще дитиною, а в дитинстві всі безсмертні. Фортеця – тому, що була справді вічною, існувала завжди. Вони обережно рухалися назустріч одна одній з різних боків. І з якогось дня фортеця раптом почала впізнавати людину, дівчинку Марусю, вони стали не чужими. За якої б погоди не пленталася Маруся туди, раптом саме над ними – над нею та фортецею – розвіювалися хмари, припинявся дощ, стихав вітер, і навіть протяги, що притаманні старовинним замкам і фортам, намагалися не турбувати зайвий раз. Навкруги могли бути гроза та буревій, снігопад і заметіль, а у фортеці робилося тихо і спокійно, сухо і безвітряно. Аргідава, жива, загартована випробуваннями, тисячу разів відроджена з попелу, переповнена, перенасичена людськими почуттями – ненавистю, люттю, страхом, любов’ю, мужністю та звитягою, – пам’ятала і народження, й смерті, чула останні стражденні стогони та відчайдушні бойові кличі, була німим свідком підступних підлих інтриг та убивств, полону невинних, відкупу винних, вона, самотня, то замерзала в крижаних лещатах зимового Дністра, то розжарювалася в киплячій від пожеж воді, безмовно страждала і руйнувалася, відчайдушна, шалена, сиротлива й тужлива, вона, велична, раптом почала приглядатися та дослухатися. Дослухатися і придивлятися. До Марусі. І надсилати знаки. І надсилати випробування.

Чому, чому?.. Бо вірила.

І найвірнішим посвяченим другом у цьому впізнаванні двох – фортеці та Марусі – був Тишко, великий друг Тишко. Між ними була таємна домовленість: Тишко привозив Марусі «секретні» книжки, відеофільми, світлини розкопок. Вони годинами сиділи в дитячій, вони могли увесь день вештатися фортецею, невпинно балакаючи. Точніше, Маруся – запитуючи, Тишко – відповідаючи, докладно, запаморочливо цікаво. Коли він приїздив, Маруся бігла до нього перша, смикала його: «Привіз? Що ти мені привіз?», хапала його за руку в нападі ревнощів, скиглила поряд, коли він обідав або теревенив з батьками про дрібниці, вона благала, щоб якнайшвидше… І Тишко, справжній вірний друг, радісно поступався.