Марiанна Гончарова - Аргідава

– Вар-рре-ерік! Варррре-е-ерік, зарррраза, приб’ю тебе зовсім, Варерік!

Варерік не відгукувався. І взагалі ніхто не відгукувався. Тітка Катерина погукала ще Віталіка, потім Льончика, знову Вареріка, знову угукнула, мовчки відібрала у Марусі ніж, підхопила миску з недбало почищеними овочами й, не кажучи ні слова, увійшла в дім. Маруся залишилася на ґанку винувато й понуро догризати сиру картоплину й дивуватися, куди ж усі поділися.

По обіді, ближче до вечора, подруга і сусідка Мірочка стукнула у віконце, мовляв, виходь.

– Тільки заприсягнись мені, Марусю, що ти нікому не скажеш, що я тобі сказала, і нікому не скажеш, що ти обіцяла, що нікому не скажеш! – прошепотіла Мірочка, коли вони видряпалися на стару сливу-угорку, де зазвичай ділилися секретами та розмовляли про серйозні речі.

– Як заприсягтись?

– Ну, скажи так: та щоб я стала товстою і прищавою, та щоб я провалилась на академконцерті, та щоб я заграла ліву руку, та щоб у мене зник музичний слух! Та щоб на мій день народження! батьки забули! мене! привітати! І щоби всі-всі забули привітати і нічого, ні-чо-го, абсолютно ні-чо-го не подарували!

– …нічого не подарували, – зі сльозами в голосі, холодіючи від жаху, повторила Маруся страшну обітницю, – ні-чо-го. Всі-всі. І бабуся щоб нічого. І дідусь. І сестра Ліна. І тітонька моя, і дядечко. І сестри всі двоюрідні та троюрідні. І ніколи? – В голосі її забриніли сльози.

– Ніколи, – категорично підтвердила Мірочка.

Простодушна Маруся одразу ж була готова забути дату свого народження назавжди, ніколи не отримати цуценя в подарунок. Але дізнатися, куди водночас поділися діти всього двору, немовби їх забрав щуролов із сопілкою, їй було необхідно.

Мірочка не інтригувала, не грала очима й не шантажувала. Маруся було її другом, і Міра хотіла з нею поділитися. Мірка була добра людина. Та, власне, і зараз вона молодчина.

– Ти знаєш, що під старим містом є підземний хід?

Підземний хід! – У потилиці зашуміло, залоскотало в носі, дихнуло принадною таємницею. Маруся похитнулася і ледь не гепнулася з дерева – підземний хід! Отже, він є?! Отже, правда. Вони були там, у підземеллі! Вони там були. І мене не взяли з собою! Дурний рояль. Дурнувата музична школа. Дурнуватий Бах. Все дурне! Вони мене не дочекалися! Як вони могли?! Це я, я мала увійти туди першою, тому що, ну як же ж?! Хто їм розповідав про одеські катакомби, про підземелля Київської лаври, про підземні ходи Гатчини, про таємні підземелля Шамбали, врешті-решт – все-все, розказане Тишком, коли вона зливалася зі стіною і робилася непомітною, щоб її не вигнали спати, бо пізно, а завтра до школи, і дали послухати, про що говорять Тишко та його друзі, з далеких мандрів повернувшись !

– Та вони й не збиралися тебе чекати, – Мірочка знизала плечима: – Розумієш, Вовця сказав, щоб тобі ні слова не говорили, бо ти дивна…

І далі Мірочка розповіла, як усі обговорювали, що Маруся замислюється раптом про щось, неначе засинає стоячи. І – страшно дивитись їй в очі.

– І клич – не клич, ти стоїш і бачиш щось для нас невидиме. І бурмочеш щось невиразне. А раптом ти ось так замреш у підземеллі, що з тобою тоді робити, як вчинити? Кликати батьків? Тоді всі дізнаються. Буде скандал. Тому тебе вирішили не брати.

Марусю просто вбило навіть не те, що їй не вірили і не взяли до компанії у підземелля, що чомусь боялись і, по суті, зрадили її великодушних батьків, котрі дозволяли збиратися у них вдома, гратися допізна, брати додому будь-які книги, слухати будь-які платівки, ні. А те, що до компанії потрапила молодша сестра Мірочки, Раюня! Раюня! Котра завжди доповідала батькам про всі проступки та провини Мірочки та Марусі, маленька боягузлива Раюня, яка боялася собак, котів, курей і любила манну кашу! Манну кашу! Раюню взяли, а Марусю ні!

– А ти, Мірко?! Ти?! Чому ти не сказала їм, щоб мене також взяли?! Чому ти пішла без мене?!

Гірко ридаючи, Маруся злізла з дерева, обдерши лікоть, розвернулася і пішла додому. Як жити далі, як дружити з оцими зрадниками, куди, на який незаселений острів пливти на саморобному плоту по річці Прут, зібравши в торбинку найнеобхідніше: пару цукерок, пляшку лимонаду, книжку «Таємничий острів», теплі шкарпетки, ліхтарик, кота Тяпу, два бутерброди із сиром, один для неї, другий для Тяпи. Або три. Два для Тяпи. Як далі вчитися на «відмінно» з усіх предметів та за поведінку, як рости великою і красивою, сміятися, досягати успіху в навчанні, спорті та праці, як читати книжки і не думати про цей страшний день, кого запрошувати на дні народження та передноворічний вечір, щоби прикрашати ялинку з татом і їсти мандарини, горіхи та цукерки, що їх дідусь до Нового року надіслав з Одеси? Як жити?! Як далі жити?!