Марiанна Гончарова - Аргідава

У Марусі боліло всередині, в горлі та нижче, вона прикладала руку до правого боку грудей і скаржилася мамі, що їй болить серце.

Як же я її розумію, мою Марусю. І відчуваю її біль. Зараз, переживши чимало всіляких кривд і розчарувань, образ і обманів, я знаю, що там, у ділянці грудей, болить душа. Гуде нечутно для інших, і нестерпне це гудіння викликає біль в усьому тілі.

Мірочка, добра подружка, потрюхикала за своєю Марусею, забігаючи вперед і зазираючи їй у заплакану фізіономію, примовляючи: ну що ти плачеш, знаєш, як там було страшно, ти б там дуже налякалася.

– Невже?! – скривджено завивала Маруся. – Ти ж не злякалася?! Раюня також не злякалася? Чого б це було мені боятися, коли ми всі разом?!

– Все одно страшно. Ніби всі разом, а кожен боїться наодинці. Між іншим, Раюня взагалі йшла із заплющеними очима, я тримала її за руку.

– А ти, – шморгнула Маруся носом, – ти також боялася?

– А я… – Мірочка, розумна, розсудлива Мірочка, помовчала і стиха додала: – Я мусила собі довести.

Мірочка тоді категорично відмовилася показати Марусі, де розташовано вхід. Натякнула лишень, що недалеко, що донизу веде драбина з перекладинами, ніби до звичайного підвалу, а потім у стіні виявилися і відчинилися важкі розбухлі двері на іржавих завісах. І перш ніж увійти крізь них, кожному з учасників випробування дали плаский недопалок парафінової свічки, нести його слід було на складених разом, як для хресного знамення старовірів, вказівному та середньому пальцях, щоб не обпекти руки, і недопалок міг догоріти будь-якої миті. Із цим недопалком у пальцях однієї руки та Раюниною мокрою від страху лапкою в другій Мірочка йшла спеціально намальованим на клаптику паперу маршрутом. (Маруся скиглила, схлипувала, проте уважно дослухалася до Мірчиної оповіді. Карта! Спеціально намальована карта! А мене, Марусю, не взяли!) Вони йшли прямо, потім праворуч, потім ліворуч, потім знову праворуч, йшли зігнувшись, а прохід ставав дедалі нижчим і вужчим. (Не взяли!!!) І тільки згодом, протиснувшись боком, майже повзучи, вони потрапили у велике, зі склепіннями, приміщення з грубо збитим дерев’яним столом посередині, на ньому стояла гасова лампа і кілька високих парафінових свічок у мисочці. За столом сидів, прокравшись туди заздалегідь, Вовця Марущак і ставив у спеціальному списку галочки: мовляв, дійшла і не пискнула, випробування пройдено. І на запитання, чи був це глухий кут, а якщо не був, то куди хід вів далі, Мірочка знизала плечима. Тоді їй було не до запитань. Мірочка доводила собі, відповідала за Раюню і взагалі – було доволі страшно. «Ну ось, – думала Маруся й знову схлипувала, – вона так і не дізналася, чи прямує кудись далі той підземний хід». (Якби мене взяли, я б дізналася!) І на запитання: для якого такого таємного товариства, для яких таких героїчних справ відбувалися ці випробування Марусиних начебто вже й не друзів, Мірочка так і не змогла дати притомної відповіді, адже компанія більше туди не збиралася і нічого такого таємного здійснювати не планувала. Вочевидь, фантазії Вовці Марущаку на більше, ніж саме випробування, забракло. Але багато років Маруся пам’ятала, що її не взяли і що вона «мусить довести».

Саме Мірчина фраза про «довести собі» заспокоїла Марусю. Вона витерла сльози і шмарклі, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собі. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мірочка. Та щось іще, що сформулювати тоді для себе не змогла. Таємниця підземного ходу була надзвичайно принадною. Маруся мала передчуття, що це підземелля ще відіграє в її житті важливу роль. Яку – вона тоді не знала, проте інтуїція, її відданий напарник і друг, ніколи не підводила, не розчаровувала й не обманювала.

Ох, є таке загадкове слово «серендипіті». І той, хто розуміє, що це таке – вміння бачити і читати знаки, передбачати події, – живе значно цікавіше, ніж ті, хто просто пливе за течією, байдуже озираючи зелені або скелясті береги.

Готувалася «доводити собі» Маруся дуже довго. Багато років. І ображалася тоді довго. Тим паче що дала слово мовчати і не виказувати свою поінформованість. Тож їй доводилося бути привітною з усіма своїми колишніми вірними друзями з двору, кликати їх на дні народження і на «прикрашати ялинку», виносити бадмінтонні ракетки і татів розкішний баскетбольний м’яч, давати покататися свій велик і навіть свої дволезові ковзани, на які став і поїхав, не треба навіть тримати рівновагу, вони самі тримають.

Терпіння Марусі не бракувало. Нарешті, манівцями, вона з’ясувала, що організував усе саме Вовця Марущак, найстарший із їхньої компанії, що саме в нього виявилися великі іржаві ключі від входу до підземелля. І знову ж таки, доклавши максимум дипломатичних здібностей, а також із допомогою підкупу (баскетбольний м’яч, шоколадка «Оленка», спортивна скакалка) Маруся дізналася, що підземний хід починається під архівом. Тобто практично поряд із домом. Знову-таки, збагнула Маруся, вхід був десь іззовні, інакше до нього не змогли би пройти так багато її друзів (колишніх друзів, «мене, Марусю, не взяли!»).