Марiанна Гончарова - Аргідава

Епоха лютого божевільного вождя скінчилася. За його злочини розплатився його народ. Своїм життям розплатився, проклятий світом, господарем якого він хотів себе вважати, народ, що довірливо йшов за своїм царем до пекла, народ по суті своїй невинний, проте дикий та неосвічений, народ, котрий не вмів нічого, крім як сліпо вірити вождеві, йти за ним, грабувати, вбивати і гинути.

Тих, хто вцілів, охопив спершу відчай, страх, а потім апатія та заціпеніння. І втратили силу колишні воїни божевільного лютого царя. І невдовзі вони зникли, ніби їх і не було. Одні підпалили поселення і випили отруту. Інші, боягузливі, ті, що не прийшли на похорон, забрали своїх дітей та худобу, втекли разом, бігли затятою галасливою зграєю, втрачаючи дорогою майно, людей, але потім заспокоїлися і розповзлися різними землями, розповсюджуючи легенду про меч бога Ареса. Про меч всевладдя, здатний захистити господаря від кого завгодно, від чого завгодно, крім хіба що підступності коханої жінки. Легенду про меч, що його – за їхніми розповідями – якраз і шукала всюди напівмертва відьма Равке, що явно втратила, разом із загибеллю Молодшого, свої сили. І мало хто почув та розібрав, що саме кричала Равке, прощаючись із вождем в останні свої хвилини. І мало хто знав, що зовсім не меч шукала древня степова шептунка. І мало хто знав про камінь, а хто знав, намагався забути, цю таємницю запечатавши в собі на віки вічні. Мало хто. Залишилося неподалік від пожежі і таємного глибокого захоронення лише декілька вцілілих у сум’ятті жерців нещасної принцеси Ют, котрі заприсяглися берегти у віках і передавати з покоління в покоління таємницю походження та причину шрамів на їхніх обличчях. Через багато років на місці згорілого поселення було збудовано нове, відтак, ще через кілька десятків років, нащадки жерців вигнали найманців і почали самі вчитися воювати й звели навколо поселення дерев’яну фортецю. Коли правнуки жерців Ют утомилися відновлювати дерев’яні укріплення через часті набіги та пожежі, вирішено було будувати кам’яну фортецю. За якоюсь негласною згодою назву поселення та фортеці не змінювали. Навіть на перших картах, що збереглися в музеях та архівах, її було означено як Аргідаву.

Маруся з друзями – Смітом, Настею, Іваном, Женею – покликали дівчинку Асю з собою на річку, і там народилася гра «Де дитина», бо всі друзі вже були студентами, закінчували університети, а дівчинка Ася ще навчалася в школі. І час від часу хтось кепкував з Асі репліками: «Нагодуйте дитину», «Дитино, іди в затінок», «Дитино, вийди з води», «Дитино, не морщ чоло». Собака Луша всім зазирала в обличчя, вклонялася, нявкала й освідчувалася в коханні. Ася реготала, морщила чоло і малювала, малювала всіх нових знайомих, і Лушку, і річку, й очерет, і старий паром, і дідуся-поромника Матвійовича. Паромника Матвійовича всі знали з дитинства, усе невелике старовинне містечко його знало. Здається, він, дід Матвійович, легендарний, навіть таємничий, був тут завжди, вічність. Усі, хто йшов на прогулянку, на пляж, на пікнік, тягли для Матвійовича з дому пиріжки, котлети та яблука, бо він служив на поромі з восьмої ранку до восьмої вечора. І жодних грошей за перевезення не брав. Просто місто платило йому зарплатню. А Матвійович приймав шанобливі піднесення, як він казав, і радів гостинцям. І самогоночкою не гребував. Але й не зловживав. Перевозив на інший берег людей, що йшли з базару, пляжників, рибалок і туристів, котрі прямували в гори, на озера і в села за річкою. Адже мостів тут не було через часті повені, а якщо й були, то підвісні, котрі вода також не оминала.

Вручивши дідусеві Матвійовичу його портрет, Ася миттєво завоювала його серце, він, розчулений, – ні щоб відпочити, полежати в затінку в очікуванні пасажирів, – возив Асю саму через річку то до одного берега, то до другого, частував цукерками і розповідав про своє довге життя на оцьому поромі. Аська махала друзям долонею, посміхалась ясно, чисто, розкішно й білозубо. А поромник Матвійович їй казав:

– Та встигнеш ти, доню, до своїх хлопців, давай ще покатаю тебе на поромі, подихай повітрям, бо он ти яка худенька. Редиску будеш з хлібом? Будеш? Знаменита редиска! – Матвійович із захватом дивився, як дівчинка з хрускотом розгризає редиску, і підсовував їй огірочок, молодий, колючий, з пухирцями. – А портрет цей, – дідусь враз спохмурнів, – скажу бабі своїй, щоб мені на пам’ятник зробила. Такий хороший портрет у тебе вийшов.