Петро Ящук - Захід сонця вручну

В корівнику – двісті двадцять корів. Працювало чотири доярки, а тепер, з приходом Білогай, буде підміна. Навантаження на кожну з них – п’ятдесят п’ять корів. Перерва, і вечірнє доїння. Всі думки – біля сина, як він там. Увечері на молоковозі добралась до О-га.

Помилась, зготувала вечерю для сина і чоловіка і впала знесилена в ліжко. Завтра – повторення вчорашнього. Дівчата по роботі вкладали в сумку грілку з молоком. Брали всі. Не платили їм більше десяти місяців. Розраховувались продуктами, послугами, навіть гноєм для здобрювання городів. В селі мало хто той гній брав. У кожного були корови, свині, телята, птиця. Проблем не було з гноєм, бо тепер модним стало держати і коней.

З часом Людмила помітила нехлюйське ставлення завідуючого ферми до всіх і до всього. Завжди похмурий, сердитий, замкнутий, ніби відробляв панщину. П’янство їздових, січкарів призводило до перебоїв з доставкою кормів. Бруднота в перемішку з байдужістю і звичною лайкою стала візиткою цієї роботи. Працюючи, як каторжні, без вихідних, без заробітньої плати, без будь-якої уваги держави і її керівництва усіх рангів зверху донизу, уже самі видавали задрипану байдужість, замусолене «на все ложили» і… зненависть до всіх і до всього. Ніякого зацікавлення, інтересу до праці і, здається, до життя. Надперевтома на роботі, робота по необхідності вдома, роблять їх сварливими, закатованими, змученими, гірше всяких рабів. Чого варте постійне відключення електрики в часи вечірнього доїння? А в той час вздовж і впоперек усієї України гонять товарняки-порожняки. Бо, видко, нікуди струму дівати. Державні мужі усіх щаблів неначе на передпідготовці були у Потьомкіна. Гачконосі цивілізатори намітили-таки розп’ясти Україну, таки на цей раз доконати її бідолашну до кромішної темряви, таки доголодоморити її народ до реченця.

Світ немилий тим дояркам, умитим потом, засмердженим гноєм і силосом, зачуханим, затурканим злослів’ям їздових. Вони, як вечірні привиди, повертались додому, прихопивши з ферми хто що зміг. Втягнувшись в ярмо, зціпивши зуби, наче зомбована, Людмила старалась робити роботу не гірше від інших, у вільні хвилини олівцем на чому попало, на якихось клаптях паперу малювала портрети доярок, їздових і тут же ті малюнки роздавала. Вони її полюбили за простоту, за волю боротися зі своєю бідою, за доброту.

Святослав, дивлячись, як вибивається з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум і руки видавали на заводі унікальні цінні речі, котрим не було аналогів у світі, а сьогодні він сохне, чорніє, але не розкисає. Серце не давало фізично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нікому не потрібною. А як іншим? Його знайомий п’ятидесятилітній конструктор вертикального зльоту бойових літаків для військовоморської авіації Союзу став замісником бізнесмена у фірмі з шести осіб по перепродажу базарного барахла. Воістину мудрість мудрих цього світу посміяна: ледачі нездари із кримінальним натхненням і досвідом стали злодіями-владоможцями наверху і викинули всі таланти на смітник, щоб очі не кололи своїм розумом.

Все зупинилось, все перевернулось. Безтолоч їздить на Гаваї, – інтелігенти риються біля ящиків з сміттям. Господи! Звідки ця напасть на райську, найбагатішу своїми чорноземами країну в світі?!

Працюючи дояркою більше півроку завжди спітнілою, перегрітою на протягах, Людмила застудила бронхи. Злягла в лікарню, через брак грошей на ліки, недолікувалась, вийшла на роботу. Не минуло і місяця, як дістала запалення легенів, на яке нашарувалися бронхоспазми, які перейшли в справжню ядуху з класичними її нападами: важким диханням зі свистом, кашлем, посинінням. Недолікувалась знову. Вийшла на роботу. В третій раз її напівживу швидка допомога забрала просто з ферми і завезла в райлікарню О-га. Більше дояркою працювати вже не змогла. Єдиний дохід сім’ї закрився, прихлопнувся, як віко домовини на цвинтарі.

З’явився час, якого так вічно не вистачало. З’явився час розглянутись навколо. Людмила побачила якусь незвичайність в синові: блискучі очі, незвично швидкі рухи, галопуюча поверхнева мова. Спочатку кілька днів не могла збагнути, що це в синові з’явилось, хоч зраділа, що його замкнутість пройшла, що він виходить в місто, що начебто в нього з’явилися друзі. Але туман швидко розсіявся, і Людмила вжахнулася відчуттю поразки-ров’язки. А подих трагедії накочувався невтримно, наче ніч, хоч у тих подіях тільки вечоріло за несусвітньою працею, за несусвітніми клопотами залишитися на плаву виживання. Увертюра трагедії закінчилась, трагедія розпочиналась.