Петро Ящук - Захід сонця вручну

Наше студентство було не застояним, хоч в атеїзмі душа томилася, але душі було дозволено в кулачок поплакати. Кімнату Людмили ще не навідували перебудовні проблеми виживання – вистачало своїх проблем. Та поза всім, Людмило, яка глибока твоя душа, якою ти будеш щасливою з Віталієм! Диво вашого почуття настільки сильне, що ви навіть підстав не даєте одне одному для якихось непорозумінь, не говорячи уже про ревнощі. Людмила одним своїм поглядом, повним глузування, наповал відшивала залицяльників, а Віталієві в голову навіть не приходило, що ще хтось з дівчат є крім Людмили. Кохання, любов – це вірність на рівні думок: без вірності, найперше у думаках, немає ні кохання, ні любові, а є секс двох хвостів під плотом. Та доля людини не в її волі. Забуваємо…

Це все згадую постскриптум, а тоді ми просто жили молодістю і радістю. Разом їздили в Київ, ми – з О-га, з древнього, дорогого серцю О-га, а Святослав підсідав до нас у Кривині. Хлопці багато часу віддавали спорту, я інколи навертав нашу компанію до музики. Людмила малювала – це було важливим для душі у нашому студентському кожноденні. Хіба не залишилася в пам’яті на всеньке життя «Прощальна симфонія» Гайдна з погашеними свічками в залі філармонії, хіба не залишилася чимось непроминальним прем’єра опери «Фауст» Гуно із ролями Солов’яненка, Гнатюка, Пивоварова, Мокренка, Євдокії Колесник і Євгенії Мірошниченко? Зрідка вкраплювалося слухання неординарної музики Вагнера з його безбожним «кільцем Нібелунга». Ми тоді не знали, що музику Вагнера любив Гітлер, а в Ізраїлі вона негласно заборонена. Та нам та музика імпонувала, а до політики ми не дотикалися.

А планерний спорт у хлопців став цінністю не від світу цього, не всім його оцінити. Але він періодично потребує дуже великої ціни. Після четвертого курсу Віталій і Святослав поїхали на планерні тренування у Карпати… Віталія привезли у домовині… З хаосу уламків Віталієвого планера і місива його тіла, після злополучного польоту, навіть не докопались до точної причини аварії.

Святослав зобов’язав мене повідомити про це горе Людмилу і берегти її. Людмила перетворилась у сновиду серед білих днів. Надто велика ноша болю упала на її тендітні плечі. Тільки ото канікули дещо відтягнули розв’язку відчаю.

Намагаючись відволікти Людмилу від трагічного, ми обоє їздили з нею в Почаївський і в Корецький монастирі; поранена душа шукала зцілення в Бога. Ходили по церквах, починаючи з церков О-га, намагалися відволікти її від цвинтарних думок, від могили Віталія, від її кожноденних просиджувань біля могили коханого, хоч і самим пекло. Нам здавалося, що кровотеча у її пораненій душі призупиняється, хоча Людмилина душа билась об горе, наче чайка від втрати гнізда з чаєнятами. Тільки Людмилі, мабуть, було ще гірше, ніж тій чайці: ні одного кигикання, ні одного слова про Віталія після непритоми на похороні. Одні відвідування цвинтаря і церков, а я з Святославом, хіба що тінню по черзі снували за нею, боячись за неї. Ми навіть радилися з Людмилиними батькам чи не взяти їй академку, але вони зі своїм життєвим досвідом не згодились з нами, і це було правильнішим. А Людмила мовчала і не дозволяла нам говорити про Віталія. Він для неї ще був живим, а ми мусили б тільки згадувати про нього, хоч це і в нас боліло-пекло. Людмила мовчала.

Почався наступний семестр. У вихідні, окрім читалки, ми з Святославом снували за Людою, підсвідомо чекаючи якогось нещастя. В один з вересневих теплих, але мокрих, київських вечорів ми витягнули Людмилу на Хрещатик. Старалися розговорити її мовчання, хоч в самих не один раз стискалося серце від пам’яті про Віталія. Заговорившись, ми загубили те, як мовчазна Людмила вийшла з-за бар’єру, і так, як йшла, то так і пішла навскоси по проїжджому, освітленому вечірніми вогнями, Хрещатику. Тільки коли заверещали гальма автомобілів і автобусів, Святослав миттєво збагнув ситуацію, кілька рухів через бар’єр – і він вже тримав Людмилину постать у міцних руках, під ще не вщухлий вереск гальм транспорту, котрий сунувся по мокрому асфальті.

Після того випадку Святослав вранці проводив Людмилу на заняття і зустрічав її із занять. Студенти із її групи турбувались про Людмилу в перервах між парами. Поступово Людмила втягнулась у навчання. Для Святослава і для Людмили – це був останній рік навчання. У мене ж залишався попереду ще шостий курс.

Людмила знову після кількамісячної чорної перерви почала відвідувати художню студію: пояснення про незаплановані пропуски були з розумінням прийняті. Переддипломних кілька місяців у Людмили були вкрай завантаженими, вона їх і витримувала вже без надриву. Тільки ніяк я з Святославом не могли розговорити її мовчазність, але ми були задоволеними її відновленою працездатністю. Людмила вже малювала, як раніше, але замість рук з’являвся поламаний якимось зміщенням, якимось рухом, могутнім вітром, світ. І тільки залишалася неушкодженою маленька сон-трава, такою… Потрібно бачити, яким може бути обличчя у цієї квітки. Обличчя це було із болю, смутку, – із приреченням.