Петро Ящук - Захід сонця вручну

Про застій тепер згадується, як про час відсутності війни голодом проти народу-трудівника, час, коли здібні діти, незалежно від походження, могли здобути найвищу освіту безплатно, час найорганізованішої кваліфікованої безплатної медичної допомоги для всіх шарів суспільства, час розвою науки і військової потуги, час, коли кожна сім’я могла забезпечити себе матеріально, час найпотужніших колективних форм господарювання в сільському господарстві із оплачуваною відпусткою та пенсією за станом здоров’я і за віком, час бар’єру моралі проти розбещення плоті наркотикками і неприкритим розтлінням. Людиновбивство виродилося в безпечний застій без наступу суцільним терором і голодом на трудові верстви народу, як казав середньо-арифметичний «совєт»: жити можна було. Те, що совдепія розвалювалася економічно – це макаронні вироби на вуха – два десятиліття грабують, прихватизують, руйнують і демонкратизують швондєри, нагороджені «свободою», народи і ще ті народи зіпають. Але в той час «застою» йшла непримиренна війна влади проти світоглядних «збочень», проти релігії, як ворога комунізму, в той час йшло переешелонування влади на олімпі в руки космополітичної світової зарази. Знаменито огризнувся на «застій» дозіпуючий Лейзер Каганович, що із застоєм потрібно покінчити, бо затягнувся антракт у душогубстві, бо немає прогресу ні голодом, ні репресіями, потрібно розпочати війну усіх проти усіх, де спритні каганоїди світового зговору осідлають усі вершини влади.

Повалились устої стін войовничого атеїзму, потім – промислового виробництва, і нарешті… Нарешті дійшло до останнього в національному виживанні – до земельки, до землі, до виробників хліба поодиноких і згуртованих в «некібуци». «Ату» їх податками до двору! «Ату» їх Міжнародним Валютним Фондом, ату їх Всесвітнім Банком! Під фінансове розхитування країн паразитуючі, продажні режими, визначені для творення геєнни огненної на Землі, знищують народи: фінансово-банківські системи шахрайством психічнохворих процентних ставок понад двадцять п’ять відсотків «попливли» грошики пореформованих країн через роздержавлені банки і злодійські трасти у побудову Світового уряду червонощитних космополітоїдів з очікуванням їхнього політичного вождя-лжемесії з Данового коліна.

Кожний горбачовсько-гользибертівський перебудовний крок змочувався пробною людською кровією, неначе жертвоприношення міченому демонові, котрий відчув смак людської крові для пускання її річкою. Мічений, зизоокий, – на естраді, а його команди гросмейстери-закулісники в глибокоешелонованій темряві проектують-реалізують деградацію матеріального і духовного народів, очищаючи від них життєвий європростір.

Революційно-реформаторську сверблячку перебудови вже й на перших порах відчула на собі керівник районної насіннєвої станції в О-зі Людмила Євгенівна Білогай. Молода, у своєму життєвому розвою розмінювала сороківку, внутрішньо наповнена добротою, яка випромінювалась на оточуючих теплом дієвого співчуття і красою духовною у людських стосунках, намагнічуючи душі впевненістю успіху в розпочатому. Її світлокаштанові хвилі довгого волосся пишно обрамляли типове обличчя слов’янки з виразними темнозеленими очима, невеликим рівним носом, із прихованою посмішкою тремтливих, ледь присипаних пушком, вуст, що прикривали невеликі, рівні, білосніжні зуби. А до всього – ще й по ямці на, не втративших весняної свіжості, щоках. Приталеним платтям із стоячим комірцем вона віддавала перевагу ще з шкільних років; то було зі смаком, і з розумом, то було їй до лиця і до постави. Все в Людмилі притягувало і грішних, і святих. Вона мала не частий дар терпіння вислуховувати людей до кінця, – не мовивши слова, бути цікавим співбесідником кожного мовця, трансформуючи виразом свого обличчя чужу мову у співбесіду.

Народилась Людмила в Ржищеві на Дніпрі, звідки й українська літературна берегиня Ліна Костенко. Батько Людмили був військовим з вищого офіцерства, поза службою – художником-аматором, мати – домогосподарка із своєрідним вольовим характером, готова відстоювати правду ущемленого в будь-якій ситуації вперто, але тактовно.

З’явилась Людмила на моєму обрії в кінці першого класу одинадцятирічного шкільного марафону. З цього часу ми по-сусідськи разом росли, разом вчились в одному класі однієї школи, а далі – в столичному Києві: я – в медінституті, вона – в сільськогосподарській академії на агрофаці. Щоб не опускатись до банальностей зеленої дитячої ще неполовіючої пори Людмили, то тільки один епізод. Літня злива, від громовиці закладає у вухах, спалахи блискавок оперізують розверзле небо, а Людмила – в одних трусиках, із піднятими вгору рученятами вистрибує по калюжах із радісною пісенькою: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…» Вона раділа, вона через радість сприймала життя, то було притаманним пульсації її серця.

Читать дальше