Петро Ящук - Захід сонця вручну

Святослав закінчив інститут з червоним дипломом, що надавало йому право вибору місця роботи. Влаштувався в Рівному на заводі високовольтної апаратури в конструкторському бюро, яке через кілька років і очолив. Людмила отримала два дипломи: червоний – про закінчення агрофаку академії, і другий – про закінчення художньої студії, що надавало їй можливість працювати художником-оформлювачем. Червоний диплом уможливив Людмилі влаштування по вибору – біля батьків, в О-зі, агрономом-насіннєводом в районній насіннєвій станції.

В кінці серпня я поїхав навчатися: залишався останній курс медінституту. А під кінець вересня Святослав зателефонував, запросивши мене на своє весілля із Людмилою. На весіллі все було, як на весіллі, але пам’ять про Віталія була присутня. Та це нікого не образило, мені здається, якби було по-іншому, то це образило б і Святослава, і Людмилу. А через повний час вагітності – 28 червня народився маленький Теофіл, перебравши собі ім’я від Святославового дідуся. Батьки не могли натішитися своїм первістком і самі собою.

Теофіл ріс здоровим, радісним, по-дитячому з кожним днем перевідкривав для себе світ, радів усьому, на що натикався його піонерсько-відкривацький дух. На нього молились, його любили, але розумно виховували обмеженнями. В чотири роки уже читав, щось конструював у своїй дитячій спроможності, не вилазив із гаража, коли тато там мав якісь клопоти.

Обжилися «москвичем». Отримали трьохкімнатну квартиру в О-зі по лінії роботи Людмили. Святослав їздив на роботу у Рівне, пам’ятаючи потрясіння Люди, не бажав відривати її від батьків. Мав відрядження і по Союзу, і за кордон, але не обділяв часом і сім’ю. Висока зарплата, нерідко – премії, цікава творча праця, захоплення збиранням платівок серйозної музики. Людмила… понад усе – Людмила, синочок, друзі. Відчував себе наповненим людським земним щастям.

Благополучно склалося з роботою і в Людмили: пенсіонерка – директор насіннєвої станції – мирно уступила молодій колезі свою посаду і благословила, думалося, на щастя.

Рівненський завод високовольтної апаратури був відомий в Європі, в Африці, в Азії, в Південній Америці своїми добротними трансформаторами, трансформаторними станціями. Ринки вище названих частин світу були підпорядкованими Рівненському високовольтному заводу, Союзові, з яким не міг справитися, чи такий уже конкурентноспроможний, Захід.

В цьому була і заслуга головного конструктора заводу Святослава Васильовича Білогая. Людмила не мала потреби міняти прізвища, хоч воно і дуже рідко зустрічається, але на цей раз побралися однофамільці.

З часу горбачовського красноговоріння-облудоваріння на заводі побувало багато іноземних делегацій: одні дивувалися, другі завидували, треті – приглядалися. Прийшло світове визнання: відзнака «Факел Бірмінгема» за найкраще пристосування до ринкових умов з непереможною конкурентною спроможністю. Ніяких хмар, ніякого туману.

Але за спиною потужних виробників-заводів і сільськогосподарських комплексів планувалось-готовилось роздержавлення, приватизація, акціювання злодійськими руками злодійських світових і своїх вітчизняних сил. Не обійшла ця біда із нерозуму і підступності і Рівненський завод високовольтної апаратури.

Спочатку завод став акціонерним товариством з обмеженою відповідальністю за долю трьохтисячного колективу робітників, а пізніше – спільним підприємством з якимось хирлявим, завшивленим промисловим австрійським об'єднанням з Відня. Настав період, коли на захід через прибалтійські порти щодругого дня поїхали-попливли українські ешелони не тільки з відходами міді, алюмінію, бронзи, латуні, а з «відходами» кольорових металів із новеньких двигунів, з електроліній, із невиходивших своє вантажівок. То вже пізніше додались алюмінієві каструлі і сітка загорожі городу баби Параски. Все переплавляється в акуратні злитки – і вперед. Все найкраще, що було в країні, «пішли» на Захід. Адже на чолопку цієї афери фрондує владоможна спідниця, котра не вимовляє українською.

Завод, штучно обкарнаний від обслуговуючих підприємств своїми партійними хапугами в симбіозі з капіталістичними наїздниками, був доведений до загрози банкрутсва: понад половину акцій перебрали «благодійники» з Відня. Підприємство своїми руками навантажило і відправило новому хазяїнові автоматичні лінії найновішої технології, про які снилися Заходу тільки сни. У них – зайняті працею робітники, у них – прибутки, а у нас – голодне безробіття, табачники з рабиновичами і дірки від бубликів… у шароварах.