Петро Ящук - Захід сонця вручну

А по брехунцеві вистрибував, безпардонний реп, здавалось, розрепав усі людські долі. Реклама біснувалась: купіть оптом, купіть вроздріб, купіть, купіть… Купіть Беріша, купіть Бітнера, купіть мультітабс! Якої тільки холери не пропонують перемученому українському народові: від затички до… до кляпа в рот, щоб конали беззвучно.

Хтось із знайомих, зайшовши, залишив купу київських газет. Людмила механічно гортала мерзоту людського падіння. На кожній сторінці глузування з усього людського і возвеличення інстинктів до рівня чотирилапих. Глузування з віри, з любови, розпаношилась порнографія, якій не вистачило тільки акту дефікації. Мудрість, розум в цьому кровожадному світі стали надважким навантаженням. Вурдалак, захований під «бузину», обпльовував весь український народ, паплюжив усе українство, все українське. Політичновладоможні послідовники плямолобого архітектора одягнули на себе слов’янські не їхні прізвища. Їхнє минуло століття, їхнє наступає століття. Земля виходить на свою завершальну, трагічну орбіту.

Геєнною огнненою для України стали голодомори, війни, ГУЛАГ. Але тепер вони перебудовують Україну у пекло, в якому навіки зникло б навіть її ім’я. Вони – це з чистої лінії ненависті швондєри, котрі ненавидять її за традиційне християнство, за найбагатшу землю на світі, і свою ненависть успішно матеріалізували на голови українців в двадцять-проклятому столітті.

Бузить вурдалак-бузина чистої лінії, в якій завелося шоу гнучконосиків-скорпіончиків, розсексилась Вєрка Смердючка із хамством все тієї ж чистої лінії зневаги до слов’ян, до українців. До тих принявкались і свої березневопородисті киці, котрі за свою голубу блювотину, за своє громадянське гультяйство хочуть вхопити чим побільший кавалок ковбаси. А вже «ябко від ябка» виставляє на пів-України свій неугомоний порнокачан, – бачить в цьому найнагальнішу потребу конаючого українця. Бузина бузиновицько бузить дефектомовно, широкорото, крупноварго. Бузить бузина чистокровно від симбіозу із розами чи то люксембургськими, чи то хозарськими. Та то їхня функція, то їхня природа і порода, то їхній смисл існування в урівноважуванні світла темрявою, збоченою до тваринного інстинкту з їхніми фрейдами-фройдами, з їхніми марксами, з їхніми комуністично-нацистськими гессами. Ксенофобія, мізантропія, расизм часу революціонерів-реформаторів приречені відгонити бузиною бузиновицької чистої лінії безбожжя, деградації, мракобісся.

Руйнування моралі, руйнування сім’ї, руйнування суспільства, руйнування віри та атеїзму у сатанізм – це генний код голубого поєднання бузини із все тими ж розами: так було, так є, так буде до повного виродження людини, зродженої по образу і …

Святослав дивився на Людмилу і звинувачував себе у всьому. Сповзав у самоїдство. Біля серця в нього дряпало, скубло, спустошувалось. А ясна зіронька його любови, його Людмила, блідла, висихала на очах. «Занапастив я твою долю», – інколи падало Святославове на Людмилу. Вона вимушено усміхалась, пригорталась до нього, заспокоювала: «Я найщасливіша жінка на світі. Дякую Богові, що ти у мене є. Така наша доля».

Обоє відчували свою вину перед сином. Сумління гризе обох, як іржа залізо. Чи все вони зробили, щоб врятувати сина на суді, врятувати від позбавлення волі? Розум заспокоював, що в цій системі людожерства з рейдерством нацменських наїздників в Україні вони не могли дати ради своїй біді, а батьківська любов докоряла, допікала, не давала спокою.

Страх злиднів, хвороб, безсилля допомогти коханій навіювали Святославові гіпертрофовану обережність, байдужим ставало те, що живе, що їсть, як одягається. Загубив впевненність в собі, зникла ініціатива, на місце яких заповзав страх неминучих втрат і порожнеча духовна. Людмила хоч і натикалася на бетонні стіни безнадії, але її любов до сина, до чоловіка підбадьорувала іти через спустошення до Істини. Бо якийсь же смисл вищий їхнього приходу на світ Божий повинен бути. Її здоров’я згоряло, згоряли сили.

Надривний ядушливий кашель душив її, задихалась, синіла. Вичерпувалось останнє зароблене. Залишався город, залишались грядки, на які вже не було сили. Зайшов останній Людмилин напад малювання у темі тяжкій і мінорній, як наше сьогодення. Знову руки, руки страждання, руки відчаю, руки істерії, руки заздрісника, руки раба… руки мертвого. Ескізи валялися, де попало. Святослав бачив, що в малюванні дружина ховалась від світу цього страшного, безпощадного. Але хто не здається, тому начебто і посміхається доля.