Петро Ящук - Захід сонця вручну

Людмила, здається, в одну хвилину зменшилася в два рази. Теофіл, глянувши на тата, хотів кинутися до нього. Ще було видно, волосся на голові Святослава стало білим, як сніг. Теофіл мовчки піднявся, вийшов…

В хаті Білогаїв не було плачу, не було розпачу, було мовчання, була тиша, котра гірше грому прибивала людське життя. Ніжність приречених пригортала Людмилу до Святослава, котилися сльози.

Теофіл не ліг на стаціонарне лікування, приходив на ніч додому, а вдень десь пропадав, хоч йому важко було вже і жити, а не тільки ходити. Лікарі відмовились госпіталізувати його на місці, направили в область. З чим їхати? Грошей немає, заробітку немає. Ціни добивають, податки добавляють, податки до двору, як за «добрих» кагановицьких тридцятих. Наверху гинуть духовно, нанизу гинуть фізично.

На такому тлі в Білогаїв забулись всі дати і подій, і свят. Якогось вечора задзвонив телефон, який уже рік, як був відключений за неплату. Зателефонували друзі, яких теж загнала чужа їм перебудова на слизьке.

– Людмило, вітаємо тебе з наступаючим Днем твого народження, завтра прийдемо привітати тебе з квітами…

Після паузи Людмила зітхнула: «Не треба, не приходьте. Залишилось останнє відро картоплі. Більше нічого немає». Тихо поклала телефонну трубку.

Надворі йщов щедрий червневий дощ. Людмила спокійно, дуже спокійно, в якійсь прострації вийшла непоміченою з хати. Вуличкою вийшла на швидкісну асфальтову дорогу, побрела серединою дороги без думки, без надії…

Святослава наче струм підкинув. Де дружина? Висмикнувсь з хати, швидше… Почув, як на шосе заверещали автомобільні гальма, жіночий скрик і глухий звук удару зі скреготом металу. Побачив зразу розпластане, розірване тіло Людмили. Поруч – вм’яті «жигулі» обняли електричний стовп, закривавлений водій дихав.

Давно стародавній О-г не бачив такого похорону, хоча чого на цій землі тільки не було. Несли домовину з тілом Людмили, як Варвари Великомучениці, ті, хто знав її, хто жив поруч, хто працював з нею поруч. Голосіння не було, були скупі болючі сльози. Зашкаралублі грубі руки несли домовину з тілом обережно, якось навіть ніжно, ніби новонароджену до Христа. Таке чорне сорокаріччя твоє, Людмило Білогай! Біда все і всіх перемішала, всіх об’єднала повага до покійної, непоправна вічна втрата. Витрати на похорон взяла на себе райдержадміністрація.

На похороні був і я – Максим Христюк, їхній друг, лікар, приїхав з Києва. Святослава не можна було відвести, відірвати від могили над Людмилою. Я залишався з ним на цвинтарі десь чи не до півночі. Заціпеніння розірвав біля півночі пронизливий свист сирен пожежних машин. Десь горіло в районі мешкання Білогаїв. Де Теофіл? Де син? Святослава ударив ще один жах – що з сином? Ми обоє бігли зі всіх сил. Святослава спиняло серце, хапався за нього, і далі…

Догоряла хата Білогаїв. Знайшли обгорілий труп Теофіла. Догадувались-судили: чи необережність, чи цигарка, чи там був умисел? Ще один похорон.

Я забрав Святослава до своїх батьків, а потім – в Київ, в свою сім’ю, в свою трикімнатну квартиру. Святослава горе не відпускало, почорнів, осунувся, відчувалося, що надходить його пора йти до своїх, його жорстока черга… Святослав повідомив мені, що поїде в рідне своє село біля Кривина, під О-гом, там живе його рідна сестра. Він ніс в душі своїй страх померти десь в полі біля стирти соломи чи на купі відходів, сміття. Попрощався, тільки не поїхав. Слонявся по електричках, по вокзалах, де попало.

Йшов через площу, як тепер полюбляють говорити – через майдан, перед Київським головним залізничним вокзалом, ще не зовсім обдертий, ще не зовсім зашмарований, але на межі своїх сил. А тут ще, не до речі, безпардонні телерепортери з своїми запитаннями:

– Есть ли альтернатива сегодня общественным реформам? И в вашей семейной жизни?

Він не тікав, як інші, його співбраття по нещастю. Змірявши телерепортерів глибоким поглядом, перевів його на небо, гірко посміхнувся, неначе згадав польоти на планері і на повнім серйозі відповів:

– Ні! Бачите… (поруч стояли такі ж інтелігенти, як і він), яка альтернатива… А моя: два похорони в цьому році – сина і дружини. Нікому не потрібні. Альтер…

Упав – де стояв. Кинулись до нього – мертвий. Міліція. Швидка допомога. Все йшло у відкритий ефір по місцевому телебаченню.

Мені повідомили за адресою, яка була в його одежі: помер Святослав. Поховали на цвинтарі в О-зі біля сина і дружини, 25 серпня. Похорони – в сонячний теплий день, що ніби нічого не сталося, – життя продовжується. Похоронили. Про те телеінтерв’ю Святослава мені розповіли ті, які його слухали і дивилися.