Петро Ящук - Захід сонця вручну

В нинішній час розвелося никаючих по домівках не своїх, так званих ловців душ. Тільки в ім’я чого? Але якби там не було, Людмила з рук таких ловців отримала безплатно БІБЛІЮ. Як голодний на їжу, накинулась, поринула у читання. Читала разом із Святославом. Це вселяло надію, що потрібно пройти через поле випробування. Через день разом із Святославом ходила в церкву, аж з їхнього зору випав син, їхній Теофіл, який ніби і не був проти Євангелії, але просто засинав при її читанні. В храм Божий відмовлявся іти, звертаючи вину на своє нерозуміння цього.

Та старші Білогаї жадно насичували свої голодні душі непроминальною мудрістю вічної Істини. В церкві їх притлумлювала безкінечна обрядовість, яка втомлювала і душу, і тіло. А ловці душ, зорганізувавшись у добре фінансовані забугром ніби церкви, засилали своїх гінців у кожну хату, у кожне людське горе. По їхній настирливості, по їхній нав’язливості довести, що тільки їхня віра є єдиною правильною вірою, Білогаї завернули у новозбудований молитовний дім. Тут на них полився потужний потік тлумачення Слова Божого. Проповіді, невтомні молитви, бурхливе море емоцій і пізнання відкривали шлях, відчиняли двері до Істини. Та було одне «але». Ця харизматична церква, як вони себе називали, все більше закривала ті двері до Істини при погляді зблизька. Особливо важко було Білогаям змиритися із танцями під молитву криком, зиком, риком, ревом, із дикими стрибками та вимахуванням кулаками в небо, із паданням на підлогу, із реготом, котрий називався в них святим сміхом, із намаганням усіх зцілювати всіх. Ця екзотика швидко охолодила Білогаїв, все нагадувало якусь дискотеку під ту ж рокинрольну музику, яка скрізь забур’янює душі. Так не склалось у Білогаїв з харизматами. Та читання Біблії уже було насущним, воно давало непересічні відповіді, поставлені самим життям. Так в 22 розділі Повторення Закону чоловік, який одягає жіночий одяг, і жінка, яка одягає чоловічий одяг, є гидотою в очах Бога, є гидотою гомосексно готовою. Яке ж прокляття розуму на нашому підростаючому, котре випинає понад всі цінності свої стегна і всі складочки… біля них. Неначе мудрість не про них. Мода прокляття, мода духовної деградації. А ще й кажуть: ми – християни! Де ж, на Великдень нажлуктитись спиртограю – велике християнство! А ось в 15 розділі Євангелії Івана Христос наставляє: без Мене нічого не можете! Це важко усвідомити, а ще важче відмовитись власному нікчемному імені в Ім’я, котре понад всі імена. Та все одно на Людмилиному обличчі засвітилась надія, ожили темнозелені очі, хоч ядушливий кашель нагадував про себе раз по раз.

Теофіл все відсовувався потихенько від батьків, непомітно від них вибудовав стіну відчуження. Все більше пропадав поза домою, поки батькам не кинувся в очі хворобливий вигляд сина. Як до нього, то в нього вже ноги до колін набрякли. На розпити батьків відмовчувався. Та все-таки умовили на другий день піти в поліклініку. Супроводжувала Людмила.

Теофіл записався в реєстратурі і пішов на прийом в кабінет до лікаря-терапевта. Через півгодини лікар запросив матір: «У вашого сина метастатична пневмонія, вражена печінка, збільшена до пупка, вражені нирки, здає серце…» На повний страху погляд Людмили лікар додав: «Це наслідок наркоманії, ваш син сидить на голці…» Слова лікаря якось тупо гули в Людмилиній голові, хапали її безпорадну в цьому обвалі біди. Теофіл мовчав, лікар знайшовсь: «Потрібно здати кров на СНІД, і на стаціонарне лікування…»

Уже піднебесний дзвін дня гупав в голові Людмили. Ще механічно відвідували якісь кабінети, але перед Людмилою світ раптом став безсмисленим переведенням часу. Мати і син у мовчазності повернулись додому. Госпіталізація призначена назавтра.

Людмила в тупому спокою розповіла про все Святославові. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутінками вечірніми і сутінками страшної невідворотної розв’язки. Син сидів перед ними, але здавалось спить з відкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матір, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простіть, сів на голку, виходу немає… В колонію підсадили двох СНІДом заражених, там закон – відсутність закону. Про них знали тільки начальник колонії і начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душі і для тіла, – заразили і мене… Тепер все, простіть… що зразу не сказав. Решта – амністія, ідіть – плодіться…»