Петро Ящук - Захід сонця вручну

На четвертому курсі на зимових канікулах Віталія на два чи три дні затримували міжфакультетські змагання з волейболу. Так, як це вкладалось у кілька днів, то Віталій попросив Людмилу і мене затриматись, щоб разом поїхати додому. Отож ми потрапили на ті змагання. Людмила, як завжди в таких випадках, зі своїм малярським причандаллям. Тут ми з Людмилою вперше побачили в дії Віталійового друга – Святослава.

Хоч студентське життя розвело нас по різних аудиторіях, але ми все ж не так і рідко зустрічалися. Людмила посміювалася: «Три мушкетери!» Та д’Артаньяном для неї, безумовно, був Віталій, настирливий, рухливий, та не метушливий. Святослав родом із неперспективного села коло Кривина, під Острогом, був мовчазним, якимсь надзвичайно ввічливим, але, як і все в ньому, розкривався тільки в ділі. Отут ми вперше побачили наших хлопців, Віталія зі Святославом, по одну сторону волейбольної сітки, в команді за їхній факультет. З першого погляду Святослав фізично ніяк не вирізнявся, на ньому не було ніякої «гри м’язів»: подумалось – щось занадто йому виступати аж за факультет. Але то так здавалось до першого удару по м’ячу. Його майже метрові стрибки вгору з місця враз перетворили Святослава на літаючого над сіткою. А його потужні удари в нападі з обох рук залишали розкритими роти вболівальників. Де ж така сила береться в цій звичайній постаті, в цих звичайних, без клубків м’язів, руках. Прицільні невідпорні Святославові удари в нападі з обох рук, обманні рухи, блокування, непробивна гра в захисті, закручені точні подачі заставляли визнавати Святослава за лідера команди, хоч і не він був її капітаном. Віталій достойно асистував Святославові, гра якого викликала захоплення і десь трохи заздрощів: перше – в жіночої половини, друге – в чоловіків.

Добродушна посмішка, високе чоло, розпашіле обличчя, вмите потом, скупана в поті коротка зачіска, не бачена раніше воля у випнутих вилицях, переодягнули сприйняття Святослава в наших очах. Було зрозумілим – це вже зріла людина, за плечима якої – два роки виробництва, працював токарем, служба в армії. Це вже зрілий чоловік, який не підведе ні в дружбі, ні в житті. Ми раптом побачили його на чотири роки старшим від нас, хоч наше тріо з Людмилою раніше цього не помічало. Зрозуміли, чому так міцно невгамовний Віталій прив’язаний до Святослава. До того ж їх обох злютувало захоплення в аероклубі – планеризм. Я вболівав-галасував, а Люда малювала.

В перерві між партіями Святослав підійшов до нас, глянув на Людмилині ескізи – дитяча безпосередність запанувала на його обличчі. Він побачив намальовані руки, руки, руки… Руки в мить удару, в мить блокування, в прийомі м’яча, – все настільки рельєфно і достовірно, що наступила його черга дивуватися.

– Що це? – м’яко поклав він на мольберт.

– Це для душі.

Тільки я і Віталій знали, що Людмила малює у вечірній художній студії; ми були зв’язані словом – мовчати про це перед батьками. Навіть Святослав не знав про це. Він тільки, як ніколи, вимовив: «Людмила – людям мила».

Ввечері ми всі зустрілись на хвилю в гуртожитській кімнаті Людмили – чистій, але з дещо мистецьким безладдям. Святослав якось по-новому глянув на заповнену Людмилиними ескізами стіну над її ліжком. Руки на ескізах не лукавили, не обманювали, не лицемірили, не підсиджували у своїй простоті, щирості, відвертості. Святослав дивувався, хоч і раніше вже бачив її малюнки. Святослава не залишало те, що він вперше побачив, як малює Людмила. Кожен рух руки ніби зупинився і говорив сам за себе, не вимагав пояснення. Рука дитини – то зрозуміло, але і рука матері, не просто жінки, а матері теж не вимагала коментарів. Тут були і руки ніжності, руки захисту, руки погрози, руки заперечення, руки втоми, руки надії…

Політики той період охрестили застоєм. Безперечно, що талантам не було вільготно, але у талантів своя доля… Симоненко, Стус, Горська, Івасюк, Тютюнники життя поклали… але ж застій виліпив з Ліни Костенко – Ліну Костенко… Таланти часто потребують того, що не для людей: бар’єрів і противлення. Жорстко, але така правда. Скільки виросло свідомих – це РУХ на перших своїх сходинах висвітлив. А тепер до розперебудованої епохи маразму куди там рівнятися застоєві. На суєті та обдиранні розплодоносились вурдалацькі хащі бузини бузиновицької з гнучконосиками-скорпіонами, які заглушують совість, які смертельно жалять виколисане народом. Товчуться по мові, по культурі, обпльовуючи геніїв народу, на землі якого виросли і паразитують. Вбивають тіло, паплюжать слово, напихають своєю придуркуватістю душу. Однією Гандзею-цяцею… з пирогами хотіли б репрезентувати всю українську культуру; та ще й щоб Гандзя була у шароварах, і щоб навіть пирогам домалювати шаровари. Видихають в народі: «Цілий вік чекали України… а вороги – хитріші». Лови мить насолоди, лови від життя сьогодні, бо завтра буде пізно… Мракобісся!