Петро Ящук - Захід сонця вручну

Людмила заховалась знову у малювання. Раніше в неї були персональні виставки обласного рівня, котрі таки мали успіх і резонанс. Тепер все те ні до чого. Ніби світ перевернувся. Сім’я живе на зарплату чоловіка. Син закінчив будівельний технікум, відбув армію, роботи немає; злютував якось будівельну бригаду, будував теплицю у сусідньому колгоспі, але грошей на зарплату катма. На гривню доходу у промисловості – дев’яносто копійок податку, у сільському господарстві ще краще: на гривню доходу – гривня двадцять копійок податку. Тільки особа несповна розуму може повірити високопоставленим брехуноїдам, що податками держава будується, а не винищується сам народ, не твориться геноцид. Недаремно архітектори-реформатори вже й порахували дерева і кущі у господарстві кожного сільського дядька – планують перспективу геєнни огненної.

Голова колгоспу синові Білогаїв Теофілу дав записку для комбайнера на збиранні пшениці, щоб той видав молодому Білогаю в рахунок зарплати два центнери зерна. Але недремне око не дрімало – міліцаї тут як тут. Комбайнер, щоб не мати халепи, десь запроторив ту записку, а Теофілу за два мішки пшениці – три роки позбавлення волі. Здоровий глузд і елементарна совість залишили нинішню феміду в Україні. Кантує в Клементовичах…

Людмила не може зрозуміти, що це? Чому так? Чому така неправда, така несправедливість? Таке багатство навколо, і така безвідповідальність на фасадах влади, а на задвірках – саботаж і розкрадання! Якщо хтось з керівників хотів щось корисне зробити, яке, може, йшло врозріз з наміром Києва, його тут же замінювали, – ніякої роботи!

Не треба Соловків, не треба китайської культурної революції, де людей насильно-нахабно заганяли на перевиховання. Головне перевиховання – шлунком. Сотні голодних, нікому не потрібних дітей вештаються Києвом. А потім в один день, правильніше, в одну лютневу ніч, дванадцять тисяч дітей виловлюють з підвалів, і всі ті діти зникають у безвість, добре тих дітей «зникають». Обездолені, без притулку, без надії, без віри… бомжі. Це називають демократією, підступно пропускаючи в ній букву «Н». Перебудова! Для кого? Кому? Знедоленим дітям, бомжам, чи зубожілим до вимирання пенсіонерам, яким пропонують терпіти, не виплачуючи пенсію по шість-вісім місяців? А владоможці жиріють день у день. Шлють своїх чад за кордон. Англійськомовна молодь. Добре?! А як для решти молоді з простих працелюбних сімей? Президент Америки вітає українського школяра із здобуттям першого місця на Всесвітній фізико-математичній олімпіаді, а у нас в аеропорту Бориспіль його … нікому з державців зустріти, ні одна владоможна собака на те не гавкнула. Розкрадають, розтягують Україну всяк на свій розсуд, розпинають її справжні, і своєї крови, юди, як Христа. Найталановитіші в світі спеціалісти риються в смітниках у пошуках куска хліба. Вручну закочують сонце за обрій…

Зареформили завод високовольтної апаратури в Рівному, зупинили рештки недорозкраденого. Звільнили чоловіка з роботи. Конструкторське бюро стало непотрібним заводу, завод став зайвим Україні. Знайти роботу Святославу ніде. А так була відроджувалась надія з попелу… Тяжко. Вороги України – хитріші…

У нашому з Людою класі вчився і мій двоюрідний брат Віталій. Вчився, як вчився, почувався впевнено, трійок не мав. А у фізичному розвою випереджав своїх перевесників. На уроках фізкультури був на голову вищим в усіх спортивних видах від своїх однокласників-перевесників. Тому не випадково вчителі фізкультури приділяли йому набагато більше уваги, ніж іншим. Потрібно було виступати за школу на спортивних змаганнях, і він виступав в легкій атлетиці чи не в усіх її дисциплінах: біг на шістдесят метрів, потім – стометрівка, потім – двісті метрів з бар’єрами, вісімсот метрів, стрибки у довжину, стрибки у висоту, метання диска, штовхання ядра… Інколи його зараховували і у волейбольну команду школи, де він також каші не псував. Віталій здатний був перемагати, любив перемагати, і перемога любила його.

Отак ми і тримались одне одного – втрьох. У старших класах доля однозначно розподілила наші юначі ролі у житті: пройшла диференціація ставлення Людмили до мене і до Віталія. Я став їй за брата, і десь – за Санчо Пансу, а Віталій став її героєм, огорненим романтичним підростковим світосприйняттям, з якого потім народилося справжнє сильне кохання. В рік закінчення школи Віталій, як і ми, поступив у вуз, тільки – на механічний факультет політеху. А спортивна жилка завела його і в Київський аероклуб, хоч мав задосить спортивних навантажень і на факультеті політехнічного інституту. Спорт дисциплінував його, вчив дорожити часом, але було, що перевтомлював, а це позначалось на навчанні. Безкінечні тренування…