Леонід Горлач - Неперебутнє

Час наближався непомітно під вечір, спорожніла пляшчина. І тут несподівано Олесь Іванович розкуйовдив довге сиве волосся:

– Слухай, а сьогодні ж день міліції, а в мене давня звичка полірувати горілку гарним вином.

– При чому тут одне до другого? – оторопів я.

– А при тому, що ми оце поприбираємо недоїдки, встанемо й підемо ближче до святої Софії. Там у мене є улюблена точка, а нагорі в провулку Рильському районне відділення міліції, де служить один мій друг. От ми й пройдемося дорогою праведників.

Сказано – зроблено. Спустилися на Хрещатик, піднялися трохи вгору, забрели в винний заклад, де від вечірнього чоловіцтва аж кишіло, а далі попленталися поважно до пам'ятника Богдану Хмельницькому. Я гордо ніс у торбині велику пляшку таврійського портвейну і тільки встигав піддакувати звеселілому супутнику. Скажу прямо, настрій у нас був уже досить грайливий.

Непомітно підійшли до старовинного будинку, на фасаді якого яріло привабливо: «Шевченківське районне відділення міліції». Ми зупинилися проти високих дверей.

– Олесю Івановичу, то де ж ваш друг?

– А хто його знає, – махнув рукою Жолдак. – Десь у міліції служить. А нам хіба не однаково? Ми прийшли привітати хлопців із святом.

– Та воно то так, – знайшовся я, дещо протверезівши, – але ж ми на доброму підпитії.

– Ну й що? За що нас саджати, коли ми прийшли їх вітати? Рушили!

– Тоді я першим ітиму, – рішуче заявив я, відчувши, що мій набагато старший друг здатний на подвиги.

Дерев'яні сходи вивели нас на другий поверх, а вже там ми наткнулися на скляну перегородку з написом «Черговий». За нею сидів сивочолий старшина й пас нас очима.

– Доброго здоров'я! – якомога впевненіше озвався я.

– І вам того ж, – привітно озвався черговий. – Що привело до нас?

– Як вам сказати, – не відступав я. – Ми з колегою, він у нас герой війни й письменник-лауреат, прийшли привітати вас із днем міліції, бо ви славні люди, гроза всяких бандитів.

– Так таки так, – схвально хитнув красивою сивою головою Жолдак.

Я забув всі розказні про міліцейські тортури, хміль додав мені відваги. Відкрив торбинку й показав старшині пляшку.

– А чи не могли б ми випити за свято з вами?

Черговий оторопів.

– Та я ж на службі, там, нагорі, начальник міліції, він так дасть випити, що й закусити не захочеться.

– Ну, то знайдіть стаканчика, – відважно втрутився Жолдак. – Не будемо ж ми пити з горла.

Старшина розуміюче усміхнувся, нахилився над столом і дістав гранчака.

– Це все, чим можу допомогти.

– І на тому спасибі, – кивнув я з полегшенням. – То ми пішли. Ще раз вітаємо з святом.

– Точно вітаємо, – піддакнув Олесь Іванович, взявши посудину.

Ми спускалися вниз, задоволені від візиту. А старшина аж нахилився до віконечка у скляній стінці, мабуть, дивуючись із нашого нахабства.

Сказано ж, що хоробрість городи бере!

Після безпардонного звільнення Олеся Гончара з посади голови Спілки письменників України в приміщенні на вулиці Орджонікідзе почали коренитися інші принципи самоврядування. Головою в ЦК партії призначили досить уже немічного, змученого хворобою Юрія Смолича, який не так давно отримав зірку Героя соціалістичної праці. Періодично навідуючись до Спілки, Юрій Корнійович, ніяково усміхаючись, з'являвся на київській половині, де я тоді працював і тихенько пропонував:

– Леоніде, давайте покуримо, бо мені Олена вдома заборонила…

Викуривши кілька сигарет, рушав керувати процесом, поправляючи золоту зірку. Хоч за нього давно і успішно робив це дещо молодший Василь Козаченко. (До речі, основним мотивом ієзуїтського увільнення Олеся Гончара була не помста за нищівну критику партійної верхівки в романі «Собор», а «омолодження» керівництва авторитетної в ті часи організації). Василеві Павловичу нічого іншого не залишалося, як щодня навідуватися через вулицю до ЦК по чергові настанови. В результаті їх наростало загвинчування гайок, дух вільнодумства, породжений у часи Хрущовської відлиги, катастрофічно танув.

Та попри все основні принципи діяльності потужної письменницької організації зберігалися, серед них і офіційні візити республіканського керівництва в обласні організації. Один з них відбувся і в Полтаві…

До славетного міста вибралася мікроавтобусом чимала група письменників. Очолив її Василь Козаченко. На місці готував зустріч тодішній керівник письменників Полтавщини Олександр Чуча, людина не безталанна, добра й чуйна, що своїм гумористичним хистом підпирала земляка, могутнього сміхотворця з трагічною долею Олександра Ковіньку. В неблизькій дорозі точилися різні розмови, хтось процитував іскрометні дотепні рядки Віктора Кочевського про полтавського керманича («міняю Бучу на Чучу, Чучу на дачу й Полтаву на додачу»), хтось подарував анекдота, жодного напруження після кадрового погрому в Спілці. Та й Василь Павлович не тримався зверхньо, мабуть, розуміючи, в яку халепу втрапив з партійної волі.