Леонід Горлач - Неперебутнє

– І про вас не раз розпитували. Чи зустрічаємося, про що говоримо, кого сваримо…

Мене приголомшило таке щире зізнання майже зі сльозами на очах. Що я міг порадити, коли сам не мав жодного досвіду в подібних справах, коли не мав ніяких владних способів витягти хлопця з смердючої ями? Я тільки сказав:

– Влетів ти, Сашко, в халепу. Зрештою, плюнь ти на них і забудь про все. Зараз не ті часи, вночі не прийде за тобою «чорний ворон». І з інституту не мають право вигнати.

Сказав це Сашкові, сам не вірячи, що так легко все закінчиться. А, проводжаючи гостя у зворотну дорогу, пообіцяв ближчим часом навідатися на тих похмурих землячків на станції та й поговорити відверто про нього. Зрештою, я маю на це моральне право, бо захищатиму молодого колегу-літератора.

Якийсь час вагався, бо й самого переслідував страх перед всюдисущими господарями потайних ристалищ. Але одного разу таки відважився. Приїхав деренчливою електричкою в Ніжин, забрів у якийсь дорожній шалман, випив залпом склянку гіркої й рішуче попростував через забиту транспортом привокзальну площу до присадкуватого будинку із яскравою вивіскою: «Транспортна міліція».

Знав, що саме тут десь і знаходяться місцеві чекісти. Якийсь сержант у коридорі спитав мене, куди це я так рішуче, а коли дізнався, тільки посміхнувся:

– І вони вам треба? Та ми й самі їх обминаємо.

Та я вже не спинявся. Бажання висловити своє обурення через Сашка затемнювало очі. Ось й двері без вивіски, на які вказав сержант. У щілину пробивався сизий дим – значить, хтось є. Постукав, у відповідь ні звуку. Тоді смикнув за ручку. Двері подалися від мене, і я перебрався через поріг. Довгий кабінет зі столом посередині, на торці якого під дальньою стіною сидить окутаний димом чолов’яга непевного віку. Подивився на мене спідлоба, а я відразу:

– Здрастуйте. Я прийшов здаватися.

Чолов’яга несподівано прудко відчинив шухлядку столу й шаснув туди правицею, а далі втупився в мене пронизливими очима. Невже пістолета намацав? І я, щоб заспокоїти працівника таємного фронту, спробував усміхнутися.

– Та не страхайтеся, шановний. Я поет Леонід Горлач.

Здається, подіяло моє мирне представлення, бо чолов’яга зітхнув з полегкістю, засунув назад шухлядку й знову узявся за цигарку, яка диміла над купою недопалків.

– Так що ви хотіли? – хриплуватим басом спитав чекіст, не запрошуючи мене присісти для розмови.

– Нічого особливого, – тамуючи в собі злість, яка розривала сорочку на грудях, відкарбував я, готовий до будь-якого конфлікту. – Просто хотілося з'ясувати, навіщо ви травите молодих літераторів. І моє прізвище всує згадуєте. Нами в Києві є кому займатися.

– Кого конкретно маєте на увазі?

– Хоча б студента педінституту Олександра Самійленка. Змусили хлопця писати доноси на своїх друзів із літературної студії. А він талановитий, а ви йому долю ламаєте, а він же може стати справжнім майстром і активно допомагати партії у вихованні суспільства. То чим же ви тут займаєтеся? Може, мені звернутися по допомогу до вашого столичного керівництва?

Якщо перші пасажі чолов’яга сприймав ще спокійно, то після згадки про київських начальників раптом аж підскочив.

– Навіщо так? Ми тут самоуправством не займаємося, ми стараємося не калічити нікого, тим більше людей із талантом.

– То й не змушуйте того ж Самійленка возити вам доповідні.

– Так то мій попередник, – знайшовся чолов’яга. – То все він. А я тут лише три дні.

Мені теж стало якось ніяково – отак, не розібравшись, накинув тавро на служаку, а він же, може, нічого й не відає, чесно протирає штани та покурює «біломор». І я, розрядивши гнів, вирішив ретируватися, доки й мене не чіпають землячки.

– Ми з вами робимо спільну справу – виховуємо молодь. Отож давайте діяти відповідально, берегти людські душі, а не калічити їх. – І вже з порога додав. – І прошу не згадувати всує моє прізвище. Про мою позицію в суспільстві знають ваші столичні колеги.

Я вийшов із прокуреного склепу в коридор. Той же сержант міліції та ще двоє таких же безробітних стражів порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення від потайних сусідів. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:

– А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре…

Та не все добре склалося в того ж Олександра Самійленка. Правда, від нього ніби відстали, але вибита силою згода на потаємне співробітництво таки травмувала його чутливу душу. Сяк-так закінчив він навчання, вірші продовжував писати, причому, справді щемливу й оригінальну лірику, працював у Чернігові, так і не створивши родину. І якось пішов на Десну, щоб більше не повернутися до живих. Здається, залишив сестрі поетичний архів, і незабаром щирі друзі на чолі зі Станіславом Реп’яхом видали першу й останню збірку. Як свідчила критика, вона була справді талановитою. А в ній був вірш, присвячений мені. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекісту, захищаючи молодого колегу.