Леонід Горлач - Неперебутнє

І знову тягнувся до склянки, і під кінець, коли пляшка ставала порожньою, клав голову на невироблені руки на столі й гірко стогнав. А то бувало, що й кричав у гніві на всю хату, аж розлуння розносилося по сусідніх дворах:

– Гітлер капут! Гітлер капут!..

А тоді піднімався, брав тебе на руки, пригортав до грудей, далі підкидав під стелю й весело ловив, наче ти був його сином. А то ще брав якийсь пакунок із посилки, діставав із обгортки цукерки з галетами і давав тобі. Мало того, так ще виходив на вулицю, згукував малишню й тицяв небувалі гостинці. А далі сідав десь під кущем і мовчки плакав.

Так би і сходило йому все з рук, якби не сусід-поліцай. Видно, сволота, чув не раз оте «Гітлер капут» та й доніс властям. Наприкінці літа прихурчала в наше село велика крита машина, висипали з неї німці в мишиних мундирах, заскочили в наш двір. А тут мій німець назустріч. То вони накинулися на нього гуртом, збили прикладами й поволочили безтямного до машини, вкинули в кузов та й покуріли на Лосинівку. Так і слід пропав по доброму чоловікові, який так любив тебе чукикати…

Після тієї батькової розповіді я нарешті зрозумів, звідки й коли з'явилося в мені відчуття польоту. А що подарував його мені німець-окупант, то він виявився на три голови вищим гуманістом за нашого сусіда- поліцая, який продавав і чужих, і своїх. Отож, як мовиться, у кожної людини свій політ.

Літературна студія Ніжинського Гоголівського вузу – явище унікальне. І не тому, що свого часу я теж ходив на її гамірливі засідання – з неї у світ широкий вилетів не один десяток талановитих майстрів слова. Був серед них і Олександр Самійленко – на диво талановитий від природи поет, якому доблесні чекісти підрізали крила ще на злеті…

Це було вже геть пізніше від тих днів, коли ходили на пораду до керівника студії Дмитра Наливайка ми з Євгеном Гуцалом, Володимиром Морданем та іншими молодиками, яким кортіло чимскоріше осідлати Пегаса. Зигзаги долі привели мене нарешті в вишуканий особняк Спілки письменників України на посаду директора цього будинку з піврічним періодом владарювання. Праця, скажемо так, гамірна, насичена різними подіями, зустрічами з людьми. Отож було не до спокійних посиденьок в кабінеті. Тільки й тих днів на родину, коли у вихідні сідаєш в електричку та й мчиш на рідний Ніжин набратися духу.

Але й там, у провінційному місті, спокою в ті семидесяті роки не було. Ледве не запроторили в каземат талановиту викладачку-патріотку Лесю Коцюбу, повтікали до Києва спочатку Дмитро Наливайко, а згодом «націоналіст» Григорій Аврахов. Це було на слуху, але ж подібні процеси відбувалися і в студентському середовищі, хоча якогось розголосу не було.

Та якось ранньої пори прочинилися двері мого тісненького помешкання в Спілці письменників і на порозі виріс високий стрункий чорнявець із коротко підстриженою чуприною. Молодість випирала з нього, але очі світилися якимось зачаєним смутком. Гість назвався Олександром Самійленком із Ніжина, Сашком, який нині навідує нашу літстудію. Я запросив його до столу, а сам почав пригадувати, хто ж із земляків казав про талановитого поета, рядки віршів якого ходили по руках серед студентів. Зав’язалася спогадальна розмова, називалися імена викладачів, які ще працювали в нашому вузі. І тут несподівано Олександр знітився, побагрянів на виду й ледве не впав обличчям на стіл. Я розгубився такій переміні, але діждався, коли юнак сам розкриється. І він ледве не прошепотів:

– Мені соромно признатися вам, але я стукач. Вони змусили мене стати ним, ті нещадні чекісти. Тепер мені соромно глянути в очі кожному в нашій студії. Я поважаю вас, а тому й вирішив покаятися в сподіяному. В Ніжині нема кому…

І повільно підвівся, і рушив до дверей. Я теж розгубився на мить, але потім кинувся навперейми, відчуваючи, що не випущу розтерзаного несправедливістю юнака зі стін, бо чогось же він приїхав шукати в них. Ледве всадив на місце і змовк проти нього, ждучи, коли бажання сповіді прорве загату таємничості.

І це сталося буквально через кілька хвилин. Самійленко через силу, то пориваючись угору, то ледве не ховаючись під стіл, виклав свою печальну історію…

Після сільської школи вступив він до Ніжинського педінституту на філологічний факультет, бо вже пробував свої сили в поезії. Може, й сам дух Миколи Гоголя кликав його в старі стіни, де ніколи не вмирав дух вільнодумства. Потягнувся до літстудії, став одним із її найталановитіших членів. Це й привернуло до нього особливу увагу пильнувачів державних підвалин, які використали всі легальні можливості впливу на несформовану натуру. Була пряма агітація бути таємним агентом у студійному середовищі, згодом почалися різні залякування аж до відрахування з інституту й ізоляції в табірному режимі. І Олександр здався, почав у визначений час їздити до похмурої кімнати барачного типу на залізничній станції з доповідними. Тривало це недовго, але ось нині, коли відчуття морального падіння почало все ближче стояти за спиною, мов докір сумління, він і подався до людей, які можуть чимось зарадити. І додав сумовито: