Леонід Горлач - Неперебутнє

Поїздка була справді знакомитою. Незважаючи на глибокий вік, Іван Семенович сів разом із усіма до автобуса, а були вони тоді не як нинішні імпортні мерседеси, і по дорозі до Канева то пильно вдивлявся в мальовничі пейзажі на вікном, раз-по-раз поправляючи знамениту легку шапочку на зразок тих, які носив Джавахарлал Неру, то вплітав тихий голос у загальну бесіду. А ще згадував то тридцяті, то п’ятдесяті роки, коли навідувався до Кобзаря разом із близьким другом Максимом Рильським та іншими митцями, затим перелітав споминами на далекі гастрольні меридіани аж до Австралії й Нової Зеландії, звідки не давно повернувся. Так і домчали до кручастого Канева, де нашу делегацію вже зустрічали біля підніжжя Чернечої гори. Відмовившись від транспорту, Козловський рушив зі всіма гостями анфіладою сходинок по крутизні, час від часу зупиняючись та озираючись униз.

А на святій горі біля могили великого Кобзаря не пробитися між людом. Були тут місцеві мешканці й скромно вбрані сільські люди з довкілля, гості дальні й ближні, під самим пам’ятником виділялася групка керівництва різного рангу. Ми попрямували до них із наміром представитися й вклинитися в майбутнє офіційне дійство. Іван Семенович, високий і прямий, як харалужний меч, із природною погордою ніс красиву голову попереду нашої делегації, і люди, навіть не узнавши його, мовчки розступалися, вивільняючи прохід. А вже біля самого підніжжя пам’ятника, де завис на підставці мікрофон, керівництво заворушилося, і дебелий чолов’яга, що тягнув не менше, як на козацького полковника, рушив назустріч нам, а скоріше кинувся до Козловського.

– Раді вас бачити, дорогий Іване Семеновичу, – простягнув руку для потиску й відрекомендувався, – голова Черкаського облвиконкому…

За відстанню часу забулося назване прізвище, але залишилася в пам'яті відчуття щирості й доброти, яке панувало між людьми, наповнювало й слова поважного посадовця.

Відбувся вільний обмін вітальними словами, в декого, особливо у хлопців із «Явора», знайшлися й добрі знайомі. А час летів швидко, а на горі вже вирувало людське море. Іван Семенович встигав відповідати на різні запитання, сам допитувався про подальшу програму свята, а сам час від часу поглядав через людські голови то на пам’ятник, то на широкі задніпрянські простори, котрі ніби гойдалися на зелених верхів'ях понижніх дерев. І тут несподівано голова облвиконкому, дитинно усміхнувшись, мовив:

– Оце було б здорово, якби ви, Іване Семеновичу, заспівали щось Шевченкове.

Козловський наморщив чоло й кинув роздратовано:

– А ви подбали про рояль? Як це, про-вашому, буду я співати без супроводу?

Обласний керівник розгублено почервонів, на мить занімів, а тоді розцвів усмішкою:

– Так у чому справа? Та буде вам, Іване Семеновичу, зараз рояль. – І круто повернувся до свити. – Ану, хлопці, швидко мотайте в Будинок культури і сюди.

І справді, буквально через п'ятнадцять хвилин бортова машина повільно проповзла крізь щільний натовп на саму маківку Чернечої, і моторні хлопці зняли з кузова бувалий у бувальцях інструмент. Щоправда, було то звичайне клубне піаніно, але, як виявилося, непогано настроєне.

Буквально через кілька хвилин молода акомпаніаторка пробігла пальцями по клавішах, і в високе чисте весняне небо жайворовими переливами злетів срібний голос великого маестро:

Свята Чернеча гора завмерла разом із сотнями людей, вслухаючись у неповторний спів, його відлуння долітали, мабуть, і до широкого Дніпра. І якщо вірити в безсмертя Поетове, то й він, либонь, почув щиру велику душу Івана Козловського.

Була весна 1969 року. Письменницька організація України тривалий час жила підготовкою до Днів літератури Грузії. Старше покоління пам’ятає, із яким успіхом, результативно і у видавничій справі, проходили тоді подібні літературно-мистецькі свята. Робилося це в державному маєстаті, отже, набирало високого народного чину.

У голови Спілки письменників Олеся Гончара мало не щодня товклися десятки людей, рожевіли від перенапруги телефонні проводи. Не було продиху й малочесленному апарату Спілки, а отже й нам із Станіславом Тельнюком. Треба було розробити письменницькі маршрути областями України, погодити списки гостей, уточнити графіки їх перебування з місцевою владою, підготувати видання серії грузинських книг в українському перекладі. Зрештою, весь обсяг оргзусиль може уявити тільки той, кому доводилося самому впрягатися в плуг. А з грузинськими майстрами слова склалися особливо теплі довголітні стосунки, тож кожному, починаючи з Олеся Терентійовича, хотілося, щоб десять майбутніх днів стали справжнім святом.